Візьмітін Володимир Олександрович
Народився 16 червня 1987 року в місті Коростень.
Навчався в Коростенській школі №1, потім – в Коростенському професійно-технічному училищі №16 за спеціальністю «токар». Отримавши диплом, пішов працювати на Коростенський завод «Хіммаш».
Восени 2005 року був призваний на строкову службу до лав Збройних сил України. Службу проходив у прикордонних військах, на західнім кордоні країни.
Після строкової служби, деякий час працював продавцем в магазині сантехніки. А з часом працював в місті Київ, в різних галузях.
Восени 2014 року був призваний до лав Збройних Сил України.
Деякий час проходив службу у 26-ій арт. бригаді. А коли в жовтні була створена 44 арт. бригада, Володимира, разом з побратимами, перевели до неї, на постійне місце служби. В цей же час, Володимир отримав від своїх товаришів псевдо «Леший», яке з честю носив до своєї загибелі.
Вже на початку листопада 14 року, бригада вирушила на донецький напрямок. Підрозділ (150 окремий арт. дивізіон), в якому знаходився Володимир, зайняв свої позиції в місті Вуглегірськ. Перебувала йог частина там до кінця січня 15 року, коли російські війська почали свій наступ на дебальцевському напрямку.
Про захист противотанкістами міста Вуглегірськ багать писалося. Хлопці витримали. При багаторазовій перевазі ворога, у повній облозі, вони тримали оборону, і давали відсіч ворогу. Лише якимось дивом, через четверо діб, вони, визвавши по рації вогонь на себе, змогли прослизнути крізь заслони росіян. 15 кілометрів, вони йшли по тилам ворога, несучи на собі поранених товаришів і зброю.
Володимир не дуже любив говорити на тему війни. Він був мирною, веселою, життєрадісною людиною. Його друзі постійно казали; «Там, де «ЛЕШИЙ», там завжди все добре. Він наш талісман». Про його вчинки ми дізнавалися тільки від його товаришів. Наприклад: на його похороні був присутній їх комбат, підполковник «Грач». Він розповів, що в одному бою «ЛЕШИЙ» витягнув його, пораненого: «В той час, коли вже ні в кого не було надії, що командира можна врятувати, «ЛЕШИЙ» вилаявся, і пішов на мої пошуки. Знайшов, і витяг з під уламків».
Володимир постійно знаходив час для тренувань. Йому подобалось навчатись військовій справі. При званні старший солдат, він займав посаду головний сержант батареї. Ця посада потребувала постійної досконалості. В нього було багато військових спеціальностей. А коли в Україну тільки-но стали надходити Джавеліни – «ЛЕШИЙ» потрапив у першу групу курсантів, яких навчали американські інструктори. На перших навчальних іспитах, де був присутнім і Пезидент України, хлопці з високою оцінкою виконали всі завдання і отримали дипломи, які надавали їм право в подальшому, навчати інших курсантів.
Візьмітін Володимир лише березні 2021 року демобілізувався з лав Збройних сил України. Більше, ніж три чверті цього часу він знаходився на позиціях. Решта приходилася на відрядження та навчання.
За сумлінну службу, бойові навики і героїчні вчинки Візьмітін В.О. нагороджений багатьма подяками, грамотами, державними нагородами. Одну з нагород Президент України вручив йому особисто. Одна з подяк, в 2016 році, від командування 44 бригади, надійшла на адресу виконавчого комітету Коростенської міської ради.
З початком повномасштабного вторгнення Володимир одразу пішов до військкомату та отримав у своє керівництво відділення кулеметників. Не панікував, і не давав цього робити своїм підлеглим.
Серед підлеглих, офіцерів і товаришів, «ЛЕШИЙ» був авторитетним віном. Завжди міг прийти на допомогу. Коли наших хлопців з міста перевели під білоруський кордон, він також був з ними і очолював підрозділ біля кордону.
В жовтні 2023 року 143 батальйон 115 бригади ТРО був передислокований для захисту нашої країни у Харківську область, під Куп’янськ.
Навесні, 8 березня 2024 року, при виконанні бойового завдання, під селом Хатнє, Харківської області, Куп’янського району, «ЛЕШИЙ» потрапив під авіа удар, і був смертельно поранений. Помер 14 березня 2024 року, не приходячи до тями.
Остання його військова посада – головний сержант роти. Останнє його звання – сержант.
«ЛЕШИЙ» мав можливість не йти на війну, не служити в Збройних силах України (його батьки є інвалідами першої групи по зору). Мав можливість виїхати на постійне місце проживання за кордон Але він ні на секунду не подумав про це. Володимир казав: «Закінчимо війну – тоді будемо бачити».