Мороз Олександр Олегович

Народився 3 вересня 2001 року у  місті Коростені.  З 2007 р. по 2018 р. навчався в  Коростенській міській гімназії №4, а далі отримав фах електро-газозварювальника в місцевому ПТУ №16, продовжив навчання в місті Житомирі в Автодорожньому коледжі. За покликом серця  та  громадянським обов‘язком в грудні 2020 року підписав військовий контракт з Житомирською ДШВ 95.

Олександр був мужній, цілеспрямований, фізично підготовлений, добрий, чуйний, завжди приходив на допомогу, був опорою для своєї мами і сестрички. Дуже любив спілкуватися з друзями, кататися на скейті, грав у футбол, займався фрифайтом та посідав призові місця на змаганнях.

Загинув 4 квітня 2022 року  внаслідок вибухової травми в районі населеного пункту Довгеньке Ізюмського району Харківської області, воював у складі 95-ої бригади.

Юнак хотів, аби якомога скоріше закінчилася війна нашою перемогою, та мав на меті вивчитися на вчителя історії, якою дуже захоплювався. Він завжди робив все для своєї сім‘ї,  котру дуже любив.

Сербінов Олександр  Євгенійович, народився 28 травня  1977 року у м. Коростені Житомирської області. Навчався  КМЛ №12, поряд з цим був вихованцем  ДЮСШ м. Коростеня та  Вінницького СДЮСШОР (кандидат у майстри спорту України, багаторазовий переможець та призер чемпіонатів країни з бігу на 400 і 800 м, партнер незрячого бігуна Валерія Гаврилюка на ЧС (8 місце у забігу на 100 м). Закінчив Вінницький педагогічний університет, курси відомого українського фотографа Романа Гінзбурга (створював надзвичайні світлини, обираючи несподівані ракурси, він показував світ таким, як сам відчував, – неповторним і прекрасним. Його кадри – це спосіб зупинити час і змусити замислитись над тим, який красивий світ довкола нас. Чи то цикл світлин  «Туманності Бородянки», чи то фотосесії на замовлення, чи рекламні проспекти відомих журналів і фірм – до всього підходив із надзвичайною відповідальністю, залишаючи майстерні фото, які до цього часу мають попит на всесвітніх фотобанкінгах). Захоплювався  лижним спортом (рагобрат, Карпати, підкорення гірських вершин), вправлявся у техніці катання на роликових ковзанах,  серйозно займався боксом, захоплювався  яхтингом,  парасейлінгом.

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 р. пішов до ТрО  в місті Коростень. В березень 2022 р. служив в 95 – тій окремій десантно-штурмовій бригаді рядовий. Загинув  у бою 29.04. 2022 р. під час танкового обстрілу біля села Барвінкове (Ізюмський напрям).

Кузьмич Олександр Григорович (позивний КУЗЬМИЧ)

Народився 26.05.1967 р.н. в м.Коростені пров.Калініна, 26

Проживав по вул.Л.Чайкіної, 9.

Навчався в  ЗОШ № 8 закінчив 8 класів. З 1982-1985 – Київське середнє професійно-технічне училище №24, в 1989  вступив в Рязанську вищу школу МВД, після закінчення закладу в 1993 році отримав звання лейтенанта. В 1993-1997 рр. служив в органах МВД Калінінградської області, а згодом, в Коростені. З 1997 р. працював робітником-формувальником на заводі КЗЗБШ (Коростенський завод залізобетонних шпал)

22.04.2021 р. прибув у 30 механізовану бригаду і був  призначений командиром взводу 2-го механізованого батальйону. З липня 2021 р. воював в зоні ООС ( Операція Об’єднаних Сил) на нульовому рубежі. Служив сержантом та був командиром гранатометного відділення, гранатометного взводу механізованого батальйону ВЧ А0409.

Загинув 27.05.2022 с.Новолуганське Бахмутського району Донецької області, отримавши вибухову травму.

Нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня, посмертно.

Махачек Олександр Ярославович

Народився 15 липня 1972 року в місті Коростень. Армія була сенсом його життя, він марив військовою службою і зробив усе, щоб досягнути мети.  Через поганий зір Олександра могли не взяти до армії, але його бажання було настільки сильним, а мрія настільки бажаною,  тому  він і  робив гімнастику для очей, яку приписав лікар,  так ретельно, що почав втрачали свідомість. Тож коли був в 11 класі, не пускав свою маму, лікаря- стоматолога, на комісію у військкомат, щоб вона бува не завадила йому здійснити його мрію. Хотів вступити у десантне училище, але не вийшло, тож пішов у інженерні війська.

З –поміж інших командирів його вирізняло те, що він ніколи не сидів у своєму кабінеті, а завжди був з рядовими на передовій.

На Донбасі у серпні 2014 року Олександр координував дії підрозділів, але не тільки ставив бойові завдання, а і сам разом з підлеглими їх виконував.Полковник Олександр Махачек у 2014 році мінував Чонгар. Тоді і був поранений вперше. Загалом він був тричі поранений, мав інвалідність, але одразу пішов захищати Україну і обіцяв повернутись після перемоги.

Людяність і відповідальність- основні риси характеру полковника, за словами солдатів.

Він міг демобілізуватись, але  з початку повномасштабного вторгнення росіян очолив групу, яка мінувала критичні об’єкти  і знищувала мости і дамби у Київській області. Це допомогло нашим ЗСУ вчасно відпрацювати по ворожим колонам і відбити напад. Як тільки Київщину звільнили, Олександр займався замінуванням Донбасу, щоб прикрить підходи Сил оборони України до дороги Лисичанськ – Бахмут.

30 травня 2022 року загинув під час артилерійського обстрілу у районі траси Лисичанськ — Бахмут через потрапляння снаряду у землянку, в якій він перебував.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений званням «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (8 липня 2023, посмертно); орденом «Богдана Хмельницького» II ступеня (2022); орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2015).

Панас Олександр Володимирович

Панас Олександр народився 17 липня 1991 року в місті Коростень Житомирської області. Здобув фах помічника машиніста у Київському залізничному коледжі. Деякий час працював на Укрзалізниці. Шукаючи кращих можливостей, поїхав на роботу за кордон, але згодом все ж повернувся до України. У вільний час ходив у спортзал. Був дуже активним і життєрадісним. Завжди жартував і посміхався. Мав хобі – займався виготовленням виробів із епоксидної смоли.

Під час повномасштабної війни Олександр став бійцем 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Обіймав посаду головного сержанта взводу. Після проходження підготовки разом із підрозділом вирушив обороняти Херсонщину.

Молодший сержант Олександр Панас загинув 1 серпня 2022 року в бою з російськими окупантами біля села Білогірка на Херсонщині.
Поховали десантника в селі Новаки Коростенського району.

БІЛОШИЦЬКИЙ СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

Народився 1 березня 1987  р.

Проживав  у  м. Коростень у  повній  багатодітній  родині. Випускник  Коростенського міського  ліцею  №12. Надзвичайно  добра  та  співчутлива  людина.

Учасник  АТО, який  пережив  5  важких  контузій, але  зумів  і  після  повномасштабного вторгнення  росії в Україну взяти  до  рук зброю, щоб  звільняти  свою  землю  від  московських  орд.

Сергій  Володимирович героїчно  загинув  6 серпня  2022 року. Похований  у  с.Майданівка  Коростенського  району.

Білошицький Іван Олексійович. Народився 27 квітня 1981 року  в м. Коростень. В 1 клас пішов в 10 школу. В 12 школу Іван перейшов у 5 класі,тому що сім’я змінила місце проживання. Після закінчення школи хлопець пішов працювати слюсарем-інструментальником на підприємство «Арсанія». Потім Іван разом з батьком та братами створили сімейну будівельну бригаду. Юнак дуже любив виготовляти різні речі з деревини. Тому пізніше перейшов працювати на фабрику дерев’яних іграшок,яка знаходиться на Київському масиві.

Іван Олексійович служив у 81 бригаді. На війну пішов добровольцем. Завдяки своїй зовнішності- красень- брюнет- Іван отримав позивний- Чечен.  Був удостоєний звання – старший солдат.

Загинув 13 липня 2022 року

Куча Олександр Сергійович

Олександр – уродженець мікрорайону Коростень-Подільський. Народився 11.07.1992 року. Навчався в НВК №12 (нині КМЛ №12). Закінчив Житомирський технологічний фаховий коледж та отримав спеціальність «Верстатник деревообробних верстатів». Працювати за спеціальністю не пішов.

Олександр побував у багатьох країнах світу, знав декілька іноземних мов, міг легко працевлаштуватися за кордоном, але прагнув служити рідній країні своїми знаннями та досвідом. Тому після повернення з-за кордону пішов працювати до редакції міської газети «Іскоростень», де старанно трудився. Маючи загострене почуття справедливості, прагнув допомогти читачам – містянам розібратися з їхніми запитами до місцевих органів самоврядування. Брався за «незручні» справи, намагався докопатися до істини. Вірив у те, що можна допомогти у всьому, до чого докладеш зусиль. Дух справжнього борця за народні інтереси підштовхував його і до громадської діяльності, саме тому на базі КМЛ №8 проводив заняття-тренінги зі шкільним юнацтвом.

З перших днів повномасштабного вторгнення Сашко вступив до лав ЗСУ.

Служив сержантом, командиром 3 стрілецького відділення 30-тої окремої механізованої бригади ім. Князя Костянтина Острозького

Загинув Герой 18 серпня 2022 р. внаслідок обстрілу в с. Мазанівка (Ізюм) Краматорського району Донецької обл. Олександр – справжній син своєї Батьківщини, який мужньо боронив незалежність та суверенітет України.

Степнівський Олександр Миколайович народився  6 березня 1998 року в сім’ї звичайних робітників, яка проживала в селі Гута-Зеленицька, тодішнього Ємільчинського району. Переїхавши з батьками до Коростеня 1 вересня 2004 року Саша став першокласником Коростенського міського ліцею №10. Але життя склалося так, що у 2010 році він вже був учнем Малозубівщинської школи.  Закінчивши 9 клас він вирішив випробувати на собі доросле життя – вступив до Немішаївського агротехнічного коледжу. Будучи студентом юний Сашко вже тоді виправдав дане йому ім`я, ставши на захист суспільства. Він приймав участь у подіях на Майдані Незалежності в Києві в 2013-2014 роках. І коли 2014 року росія своїми загарбницькими діями вирішила приєднати собі території суверенної України Саша все частіше задумувався над тим, аби шукати натхнення у військовій службі. Та на той час він ще був замалий для того, щоб воювати…

Але здобувши професію механіка – за фахом працювати йому не довелося. Доля підготувала для нього інший шлях. Довго шукаючи себе – працював продавцем, охоронником, будівельником, приймальником товарів і навіть вантажником – він все ж вирішив втілити свою давню мрію, коли на Сході нашої країни йшла війна уже цілих сім років. На цей час Саша подорослішав, змужнів, навчився розставляти пріоритети і приймати вірні рішення за які доведеться особисто відповідати. У квітні 2021 року Олександр підписав контракт і поїхав до Львівської області навчатися військової справи. Пройшовши навчання, вступив до лав Збройних Сил України і відправився боронити кордони на Донеччині. Нарешті він знайшов себе, йому подобалося все, а головне, що в нього добре  виходило. Він швидко навчався, добре оволодів своєю справою, до нього прислухалися побратими і Саша пішов на підвищення.

Майже рік Олександр героїчно боронив мир та спокій на Сході нашої країни, отримав військову спеціальність гранатометника. Там на фронті, кожен військовий знає для чого саме він там знаходиться, знає за що бореться. І Олександр не був виключенням – окрім того, що сусіди підступно зазіхнули на  наші землі, він точно знав для кого йому треба зберегти Україну. Кожного ранку прокидаючись в холодному окопі він повторював собі, що донька має бути вільною і зростати в незалежній Україні. Тому він тут, тому він робитиме для цього все можливе, тому він стоятиме до останнього подиху – адже це його обов’язок, як патріота своєї країни і як батька.

Після запеклого бою, Олександр отримав важкі поранення і 23 серпня 2022 року помер у шпиталі.