Народився 15.02.1982 року у місті Коростені, Закінчив 11 класів СШ № 9 у 1999 році.

Був призваний на військову службу 18.05.2000 року – військова частина А2231. Звільнився в запас  23.08.2001 року зі званням старший сержант. У 2003 році вступив до Українського політехнічного технікуму у місті Кривий Ріг за спеціальністю «Обслуговування та ремонт обладнання металургійних підприємств» і здобув кваліфікацію технік-механік. Працював в ЗАТ «Інтер Тайл» техніком-програмістом. Звільнився у зв’язку з ліквідацією підприємства. Був прийнятий на посаду адміністратора АЗС «ТОВ СКВМУТ».

У 2011 році одружився. Має двох доньок-двійняток Уляну та Аріадну, які народилися в 2012 році 18 січня. 24.02.2022 року у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України безпосередньо брав участь у територіальній обороні міста Коростеня. 20.04.22 року добровільно пішов у ЗСУ захищати Україну від рф на посаді старшого сержанта командира відділення автомобільного взводу підвозу продовольства, речового і військово-технічного майна військової частини А7014.

Безпосередньо брав участь у заходах, перебуваючи в смт. Десна Чернігівського району, в Покровському районі Донецької області, Краматорському районі Донецької області (Десна, Слов’янськ, Остер, Лиман). Отримавши контузії довгий час лікувався за місцем проживання: м. Коростень – реабілітаційний центр; м. Житомир – військовий шпиталь; м. Бердичів – військовий шпиталь.

Помер 09.10.2023 р  у лікарні м. Житомир від тромбоемболії легеневої артерії.

Народився 14 червня 1978 року в селі Іванівка Коростенсього району. Закінчив 11 класів Лісівщинської середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Навчався в Житомирському професійно-технічному коледжі №15 та здобув професію автокранівника. З листопада 1996 року по 1998 рік проходив строкову військову службу та отримав звання сержанта. Потім служба за контрактом в одній із військових частин в місті Коростень (ліквідовано). З 2001 року десять років пропрацював автослюсарем на СПМК-2. Після ліквідації підприємства перейшов спочатку в Коростенський,а потім в Ушомирський  лісгосп.

14.07.2022 року був призваний за мобілізацією, служив молодшим сержантом – водій-хімік 3 відділення взводу радіаційного, хімічного, біологічного захисту роти РХБЗ військової частини А4044.

22.01.2023 року загинув в районі населеного пункту Красна Гора Бахмутського району Донецької області.

Нагороджений орденом «За МУЖНІСТЬ» ІІІ ступеня (посмертно).

Коваленко Володимир Володимирович

Позивний: ЗАВГОСП

Народився Володимир 20.01.1989 в м. Києві, але згодом сім’я переїхала до Коростеня, де хлопець почав своє навчання в ЗОШ №8.

Займався бально-спортивними танцями. Закінчив Київський технічний коледж залізничного транспорту та Харківську академію залізничного транспорту. Працював маневровим диспетчером по станції Коростень. Служив солдатом на посаді стрільця-снайпера у військовому підрозділі 36-тої окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського ВЧ А2802 м. Миколаєва.

Загинув Герой 17.01.2023 р. при виконанні бойового завдання в с. Опитне Донецької області від осколкових поранень міни, яка розірвалася поряд. Володимир мужньо дістався до своєї позиції, де побратими надали йому першу медичну допомогу. На жаль, під час евакуації Володимир помер від втрати крові.

Народився 25 квітня 1973 року в селі Обиходи Коростенського району. Закінчив 11 класів Обиходівської середньої  школи. Після закінчення навчального закладу навчався в Київському політехнічному інституті за спеціальністю «радіотехнік». В період навчання був призваний на військову службу в збройні сили СРСР. Служив в Латвії, де почалися протести латвійського народу проти політики Радянського Союзу та боротьба за незалежність. Під час заворушень Віталій отримав поранення і як наслідок –  ІІ група інвалідності. В 1991 році був комісований та повернувся на Україну.   За станом здоров’я не працював, але мав активну життєву позицію, його поважали односельчани, неодноразово обирався депутатом сільської ради. А згодом став секретарем Обиходівської сільської ради. Після адміністративної реформи в кінці 2021 року сільську раду ліквідували.

З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну був призваний захищати Батьківщину від ворога. Служив солдатом – номер обслуги 2 мінометного взводу мінометної батареї 1 штурмового батальйону військової частини А4010. За позитивні особисті якості, військову підготовку, відповідальність був нагороджений грамотою військової частини.

Під час участі в бойових діях по захисту незалежності України отримав поранення та контузію. Здавалося вже всі випробування пройшов, але 24.10.2023 року загинув поблизу села Кліщівка Донецької області.

Народився 11 серпня 1967 в місті Коростень. Тут і здобув повну загальну середню освіту. В 1984 році навчався в Коростенському професійно-технічному училищі  та здобув професію «токаря». З 1985  по 1987 рік був призваний до Збройних сил колишнього СРСР. Певний час працював токарем на різних підприємствах в Коростені, переїхавши в село Злобичі Коростенсього району вирішив займатися приватним підприємництвом, торгівлею сільськогосподарської продукції. Був призваний по мобілізації Коростенськи РТЦК  та СП в березні 2022 року. Служив солдатом – стрілець-помічник гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти  військової частини А 7402.

25.10.2023 році, виконуючи свій військовий обов’язок, загинув в районі населеного пункту Рівнопіль Донецької області.

Народився 27 серпня 1993 року в місті Коростені  Житомирської області. У 2010 році, після закінчення Коростенського міського ліцею № 6, вступив до Житомирського професійного ліцею харчових технологій, який закінчив у 2012 році, отримавши професію «Офіціант – бармен, буфетник».

Із 11.05.2012р. по 14.05.2013р. проходив строкову службу в Збройних Силах  України. Після армії працював у різних сферах: корпорація “Таско”, ТОВ Кушнер-Оболонь, торговий дім Фрегат, Коростенський завод МДФ. Деякий час працював в Угорщині.

25 липня 2023 року став на захист Батьківщини, добровольцем вступив до лав ЗСУ. Служив старшим матросом 38-ї окремої бригади морської піхоти військової частини А4765. Мав позивний «Мал».

Героїчно загинув 21 жовтня 2023 року під час виконання бойових завдань поблизу населеного пункту  Кринки Херсонської області.

Чинцов Андрій Іванович народився 8.09.1982р. у м. Коростень. Де проживав і навчався, закінчив 12 школу, після школи здобув освіту зварювальника, потім був призваний до армії. Після армії працював по професії.  У 2015 р. переїхав жити та працювати у Білокоровичі.

З початку повномасштабного вторгнення з 25.02.22р.був мобілізований до Збройних сил України. Служив  у 143 батальйоні, 115-ої  бригади.

Помер  7 листопада 2023 року.

Поповичук Роман Петрович – навідник артилерії 71-ї окремої єгерської бригади (71 ОЄБр, м. Кременчук)  Десантно-штурмових військ Збройних сил України, молодший сержант.

Народився 5 травня 1976 року в місті Коростень Житомирської області. До 9 класу навчався в місцевій школі, а з 1993 року у зв’язку зі смертю матері проживав в селі Великий Дивлин Лугинської територіальної громади Коростенського району Житомирської області в родині рідної тітки. Там і закінчив Великодивлинську середню школу. В 1997-1998 роках проходив строкову військову службу. Працював в Лісовому господарстві.

На початку російської агресії проти України у 2014 році, підписав контракт зі  Збройними силами України та став на захист держави. Безпосередньо приймав участь в бойових діях у зоні Антитерористичної операції на Сході України (Донецька та Луганська області) до 2017 року у складі 30-ї  окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького (30 ОМБр, в/ч А0409, м. Звягель) Сухопутних військ Збройних сил України.

Після повномасштабного вторгнення росії до України 24 лютого 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Боронив країну у складі 71-ї окремої єгерської бригади (71 ОЄБр, м.Кременчук)  Десантно-штурмових військ Збройних сил України.

Нажаль 29 жовтня 2023 року у боях з окупантами трагічно загинув поблизу населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області.

Похований 5 листопада 2023 року в селі Великий Дивлин Лугинської територіальної громади Коростенського району Житомирської області.

Нагороди та вшанування:

• Нагороджений медаллю президента України «За участь в Антитерористичній операції»;
• Нагороджений нагрудним знаком «Учасник АТО»;
• Рішенням сесії №1201 Лугинської селищної ради від 24 листопада 2023 року Роману присвоєно звання «Почесний громадянин Лугинської громади»;
• Фото Героя можна зустріти на «Дошці Пам’яті Героям Лугинської територіальної громади» в селищі Лугини біля меморіального комплексу «Захисникам незалежності України» на вулиці Михайла Грушевського.

Народився 26 лютого1985 року в селі Рожтяжин Коростенсього району. У  багатодітній сім’ї  був найстаршим, окрім нього – троє братів та дві сестри. Сергій завжди за них піклувався з дитинства, допомагаючи їм, навіть коли переїхав жити до Києва, приїжджав до мами,  до батьківського дому, завжди щось намагався привести рідним.

В 1991 році пішов в Хотинівську середню  загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, закінчив 11 класів в 2002 році. Продовжив навчання в Коростенському технічному коледжі ТСОУ за спеціальністю «обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів».

У 2003 р. призвали до лав Збройних сил України. Проходив строкову військову службу рядовим на посаді стрільця та водія.

Після повернення з армії працював охоронцем в Коростенській виправній колонії №71,  потім – на Коростенському кар’єрі.

В 2010 році одружився та переїхав жити в м.Київ. Там працював вантажником, пізніше на поліграфії, останнє його місце роботи було АВ «Металгруп». На кожній роботі проявляв себе з найкращої сторони, так як мав добрий характер, допомагав у всьому колегам.

У 2012 році народилась донечка Анастасія, а в 2015 році – синочок  Артем. Сергій був люблячим татком, чудовим і незамінним чоловіком, завжди і у всьому допомагав дружині. Був добряком, завжди усміхався і допомагав сусідам, якщо виникали якісь питання.

Після початку війни наймолодший брат Паша пішов захищати нашу країну, через рік пішли інші двоє братів, Сергія призвали останнього 14 квітня 2023 року. Воював в  Харківської області під Куп’янськом. Отримав  дві контузії, незначні тілесні ушкодження.  25 листопада під час бойового завдання неподалік Лиман Перший Куп’янського району Харківської області загинув.

Похоронений на батьківщині в м.Коростені на Алеї Слави.

Народився в селі Пугачівка Коростенського рйону Житомирської області. З 1 по 11 клас навчався в Ушомирській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Після навчання шукав себе в різних професіях, виїжджав на заробіток за кордон. Певний час проживав в Коростені. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов до військового комісаріату та записався добровольцем захищати рідну землю від ворога.  Служив солдатом, навідником розвідувального відділення А1376. Олександр загинув  виконуючи свій священний обов’язок, захищаючи рідну землю та свій народ від ворога 16 грудня 2023 поблизу населеного пункту Новодонецьке Волноваського району Донецької області.

Народився 5 грудня 1991 року в Коростені.  В дитинстві Сашко був дуже активний, обожнював з братом та друзями грати футбол, ходити на риболовлю, їздити до бабусь на канікули, з радістю бавився, любив домашніх тварин.    У 2009 році закінчив Школу-гімназію НВК №12. Потім закінчив Професійно-технічне училище №16 м. Коростеня за спеціальністю «електрогазозварник». Відразу після навчання, з 2010 – 2011 рр., був призваний до лав Збройних Сил України в Кам’янець-Подільському.    Після армії працював експедитором.    З початком війни на Донбасі 2014-го, Олександр був призваний та пішов захищати Батьківщину. 2014-2015 рр., та у 2016 році був учасником АТО на сході України. Побував у різних куточках: спочатку у Чонгарі, потім Волноваха, Гранітне, Богданівка, Курахово, Артемівськ, Попасна, Золоте. Мав воєнні спеціальності: стрілець, кулеметник, електрик, механік, гранатометник, снайпер. Отримав статус учасника бойових дій.    Наступні роки працював у різних галузях: на кар’єрі (2018 рік), охоронцем у Києві, інспектором з безпеки лінійної частини нафтопроводу АТ “Укртранснафта” НПС “Плещівка” у 2019 році.     Коли почалося повномасштабне російське вторгнення 2022-го, Олександр того ж ранку пішов до Коростенського РТЦК та СП. Звільнився з роботи. Далі тільки захист країни.    До кінця літа 2023 року, Олександр перебував в лавах Сил ТРО в Житомирській області, на кордоні з Білоруссю.    У середині вересня 2023 року – відправлений в зону бойових дій, у 231-й окремий батальйон ТрО, 128-ма окрема бригада Сил ТрО ЗСУ (м. Дніпро).     Після двох тижнів підготовки, Олександр прибув у село Старомайорське (Донецької обл.), там проходила лінія фронту, велись нескінченні обстріли та активні штурми російського агресора.    У першу ж неділю перебування “на нулі” біля Старомайорського, на руках у Олександра загинув наш захисник з Коростенської громади – Сергій Димчук (1991р.н.), внаслідок влучання ворожого снаряду. Олександр отримав контузію, деякий час перебував у госпіталі, переживаючи розповідав, що не зміг врятувати Сергія. Після лікування повернувся до побратимів.     Останні місяці його життя були – під обстрілами із усього, вода бруд в окопах, морозний холод, часті поранення та втрати побратимів, кулі які пролітали за крок, а смерть була на відстані ще ближчою.    Загинув Олександр на лінії фронту біля с. Старомайорське, 24 грудня 2023 року. Вбив його російський дрон, коли Олександр та його побратим з позивним “Пірат”  вишли зі своїх окопів на ротацію після декількох днів перебування “на нулі”. Вони загинули вдвох. Олександр мав позивний “Мех” (це скорочено від “Механік”).

Народився 02.06.1998. У 2004 році пішов до 1 класу Злобицької СЗШ І-ІІ ступенів де навчався до  9 класу, в 2013 році перейшов до Холосненської СЗШ І-ІІІ ступенів, де закінчив 10 та 11 клас.

Після закінчення школи вступив до Професійно-технічного училища № 16 за спеціальністю «Зварювальник». Одружився, дітей немає.

На військову службу призвали восени 2022 року. Де саме він служив невідомо, тільки говорив напрямки на Донеччині, Луганщині, Харківщині, на яких він знаходився  . Отримав УБД 26.06.2023 року. Має відзнаку МО України, нагороджений медаллю «За поранення » (легке).

За характером він був мужнім, спокійним, довірливим, завжди допомагав рідним, друзям та побратимам.

Загинув 30.12.2023 року с. Синьківка, Куп’янського р-ну, Харківської області, в бою за свободу і незалежність Батьківщини.

Народився 16.10.1994 року в місті Коростені Житомирської області. У 2010 році закінчив 9 класів  Коростенського міського ліцею №6 вступив до  Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту на спеціальність  «Монтер колії. Слюсар з ремонту колійних машин та механізмів». По закінченню навчання влаштувався на Бехівський гранітний кар’єр слюсарем-механіком.

У 2013 році одружився і в цьому ж році в родині народився їхній первісток Артем, а в 2018 році Володимир вдруге став батьком сина Максима.

19 серпня 2023 року був призваний до лав ЗСУ в 95-у окрему десантно-штурмову бригаду. Героїчно загинув 14 грудня 2023 року  в бою  поблизу населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області.

Народився 07 березня1998 року в місті Бровари. Дитинство та юність провів на Коростенщині, (звідки родом батьки) у дідусів і бабусь.

Початок війни застав його в Чернігівський області куди він приїхав погостити. Але на другий день,  25 лютого 2022 року, Ілля, як свідомий громадянин, пішов у військкомат і мобілізувався. Пройшов  Бахмут, виконував складні бойові завдання, був неодноразово відзначений та нагороджений. Проходив службу як  старший солдат, 110 ОМБ імені генерал-хорунжого Марка Безручка (110 ОМБр, в/ч А4007).

Загинув в місті Авдіївка Донецької області 4 лютого  2024 року, під час виконання бойового завдання при штурмі бойових позицій ворога.

За час служби Ілля отримав три дуже дорогих йому нагороди: медаль «Захиснику вітчизни» –  від Президента України, «Хрест Хоробрих» та «Золотий хрест» –  від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.

Героя було поховано в селі Михайлівка Коростенського району.

Народився  02 січня 1992 року в  місті Коростені Житомирської області, де минуло його дитинство й шкільні роки. Закінчив Коростенський міський ліцей №6 у 2009 році й вступив до Житомирського вищого професійного училища будівництва й дизайну. По закінченню навчання почав працювати в будівельній бригаді на заводі «Хіммаш».

25 жовтня 2011 року був призваний на строкову службу в армію. Служив  у військовій частині 3730 11 ракетно – зенітного полку. 2 жовтня 2012 був звільнений у запас. За сумлінну службу неодноразово відзначений як кращий солдат.

У квітні 2022 року став на захист Батьківщини, добровольцем вступив до лав ЗСУ. Був направлений у військову частину А 3027. Служив гранатометником 1 відділу 1 взводу ОП 11 роти ОП/на БТВ 4 батальйону ОП.

23 січня 2024 року загинув, внаслідок мінометного обстрілу ворогом позицій у районі східної околиці населеного пункту  Ямпіль Донецької області.

Народився 20 травня 1977 року в місті Коростені. Здобув освіту в Коростенській загальній середньо-освітній школі №7. Після закінчення закладу, в 1995 році, був призваний до лав Збройних сил України. Проходив службу в Криму, місто Севастополь. Після виконання Конституційного обов’язку працював за різними спеціальностями.

Був одружений, прожив у шлюбі 25 років, виховав двох синів.

З 2000 року і до повномасштабного вторгнення росії в Україну працював на Укрзалізниці.

В перший день війни добровільно прийшов в РТЦК та СП і був призваний до лав Збройних сил України. Служив водієм, старшим солдатом, старшим стрільцем  1 кулеметного відділення військової частини А4969.

24 січня 2024 року загинув в населеному пункті Нью-Йорк Донецької області.

Євген був життєрадісною і чуйною людиною та справжнім патріотом своєї Батьківщини.

Народився 19 вересня 1976 року в місті Коростені в сім’ї залізничників. В 1983 році пішов до 1 класу середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №8. По закінченню навчального закладу вступив до Коростенсього професійно-технічного училища №16 за спеціальністю електрозварювальника ручної зварки 3-ого розряду. В 1994 році був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ в місто Чорноморськ Автономної республіки Крим. Звільнившись зі служби,  в 1998 році заочно навчався в Київському технікумі залізничного транспорту. По завершенню навчання отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Організація перевезень і управління рухом на залізничному транспорті» та паралельно працював на Південно-західній залізниці на посаді монтера колій 2-ого розряду Київської дистанції колії. В 2001 році здобув кваліфікацію техніка-організатора перевезень. В 2015 році.

З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022  був призваний Коростенським РТЦК та СП та став на захист України. Воював на посаді старшого солдата, радіотелефоніст радіовідділення взводу  зв’язку А4007

26 січня 2024, гідно виконуючи свій військовий обов’язок загинув в населеному пункті Авдіївка Покровського району Донецької  області.

У Руслана Михайловича залишився син Ярослав.

Народився 14 квітня 1964 року в селі Зубівщина Коростенського району Житомирської області. Після закінчення  9 класів Молозубівщинської середньої школи, продовжив навчання на автомеханіка.

Був трудолюбивим, працював в різних організаціях. Захоплювався автомобілями та любив ремонтувати різну техніку. Віктор був веселим та життєрадісним, винахідливим та непосидючим. Ніколи не відмовляв людям у допомозі та підтримці. Життя вирувало у серці та душі Віктора, він любив своїх шістьох дітей і дочекався внука.

Коли російський агресор зазіхнув на волю та незалежність українського народу, Віктор Миколайович 17 лютого 2023 року став у лави Захисників України стверджуючи: «Хто ж, як не ми?».

Далі війна…

Віктор Яновшек вірно і віддано захищав свою землю, мирний сон українців та своєї родини,  у складі 403  окремого стрілецького батальйону (32 ОМБр.), служив солдатом, старшим механіком відділення технічного обслуговування автотехніки. Проте не надовго…

Побратими згадували, що він був для них як батько, на важкі завдання завжди йшов першим, кажучи при цьому: «Ви ще молоді і Вам треба ще жити».

У час короткотривалих відпусток навідувався у Малозубівщинський ліцей, вів розмови з учителями, односельцями та учнями. Переконував усіх, що перемога буде за нами, за Україною. Своїх дітей запевняв: «Діти, ви будете гордитись своїм батьком».

У день річниці своєї служби в ЗСУ,  17 лютого 2024 року, Яновшек Віктор отримав важкі поранення несумісні з життям, під час виконання бойового завдання,  на Куп’янському напрямку Харківської області. Його життєва нитка обірвалась, його земний путь добіг кінця. Похований на рідній землі, в селі Мала Зубівщина.

Народився 12 листопада 2001 року в місті Коростені, де виріс і проживав. Здобув освіту в КМЛ №5. Після закінчення навчального закладу, в 2017 році, поступив у Головинське вище професійне училище нерудних технологій. Здобув професію «кухар-пекар».

23 липня 2020 року був призваний на строкову військову службу в Національну Гвардію України. В характеристиці було зазначено «За своїми морально-діловими якостями солдат Сіренко Дмитро Анатолійович гідний для проходження військової служби в лавах Національної гвардії України».  За старанність, ініціативу, наполегливість у виконанні військового обов’язку, високі показники у службово-бойовій діяльності був нагороджений грамотою командира військової частини А3002.

Дмитро був дуже доброзичливою людиною, завжди намагався прийти на допомогу, ніколи не відмовляв у добрих справах.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, Дмитро,  як патріот своєї країни, пішов обороняти рідну землю та свій народ.  25 лютого 2022 року був призваний  Коростенським РТЦК та СП. Служив в 143 батальйоні 115 бригади ТРО.

29 серпня 2022 року народився його син Даніель, який був бажаною дитиною та прийшов у цей  світ від великого кохання. Народився хлопчик  від коханої, яка завжди підтримувала свого майбутнього чоловіка-воїна та чекала на нього. Молоді батьки мріяли одружитися та відсвяткувати  весілля. Але жорстока війна тривала.

В жовтні 2023 року батальйон Дмитра було перекинуто в зону бойових дій під Куп’янськ Харківської області.  Служив солдатом у військовий частині А7309, стрільцем-санітаром.

Навесні, 8 березня, 2024 року, виконуючи чергове бойове завдання під селом Хатнє Куп’янського району Харківської області,  Сіренко Дмитро  Анатолійович потрапив під авіаудар та був тяжко поранений і загинув від множинних осколкових поранень. Нажаль, трагічно обірвалось молоде життя. Дмитру назавжди 22 роки. Не дочекались свого Героя –  любимий син Даніель, кохана,  близькі, друзі та батьки.

Рішенням виконавчого комітету Коростенської міської ради від 22.05.2025 року №2305 Сіренка Дмитра Анатолійовича було нагороджено відзнакою Коростенської міської територіальної громади «За МУЖНІСТЬ та ВІДВАГУ» (посмертно).

Народився 16 червня 1987 року в місті Коростень.

Навчався в Коростенській школі №1, потім – в Коростенському професійно-технічному училищі  №16 за спеціальністю «токар». Отримавши диплом, пішов працювати на Коростенський завод   «Хіммаш».

Восени 2005 року був призваний на строкову службу до лав Збройних сил України. Службу проходив у прикордонних військах, на західнім кордоні країни.

Після строкової служби, деякий час працював продавцем в магазині сантехніки. А з часом працював в місті Київ, в різних галузях.

Восени 2014 року був призваний до лав Збройних Сил України.

Деякий час проходив службу у 26-ій арт. бригаді. А коли в жовтні була створена 44 арт. бригада, Володимира, разом з побратимами, перевели до неї, на постійне місце служби.  В цей же час, Володимир отримав від своїх товаришів псевдо «Леший», яке з честю носив до  своєї загибелі.

Вже на початку листопада 14 року, бригада вирушила на донецький напрямок. Підрозділ (150 окремий арт. дивізіон), в якому знаходився Володимир, зайняв свої позиції в місті Вуглегірськ. Перебувала йог частина   там до кінця січня 15 року, коли російські війська почали свій наступ на дебальцевському напрямку.

Про захист противотанкістами міста Вуглегірськ багать писалося. Хлопці витримали. При багаторазовій перевазі ворога, у повній облозі, вони тримали оборону, і давали відсіч ворогу. Лише якимось дивом, через четверо діб, вони, визвавши по рації вогонь на себе, змогли прослизнути крізь заслони росіян. 15 кілометрів, вони йшли по тилам ворога, несучи на собі поранених товаришів і зброю.

Володимир  не дуже любив говорити на тему війни. Він був мирною, веселою, життєрадісною людиною. Його друзі постійно казали; «Там, де «ЛЕШИЙ», там завжди все добре. Він наш талісман». Про його вчинки ми дізнавалися тільки від його товаришів. Наприклад: на його похороні був присутній їх комбат, підполковник «Грач». Він розповів, що в одному бою «ЛЕШИЙ» витягнув його, пораненого: «В той час, коли вже ні в кого не було надії, що командира можна врятувати, «ЛЕШИЙ» вилаявся, і пішов на мої пошуки. Знайшов, і витяг з під уламків».

Володимир постійно знаходив час для тренувань. Йому подобалось навчатись військовій справі. При званні старший солдат, він займав посаду головний сержант батареї. Ця посада потребувала постійної досконалості. В нього було багато військових спеціальностей. А коли в Україну тільки-но стали надходити Джавеліни ­– «ЛЕШИЙ»  потрапив у першу групу курсантів, яких навчали американські інструктори. На перших навчальних іспитах, де був присутнім і Пезидент України, хлопці з високою оцінкою виконали всі завдання і отримали дипломи, які надавали їм право в подальшому, навчати інших курсантів.

Візьмітін Володимир лише березні 2021 року демобілізувався з лав Збройних сил України. Більше, ніж три чверті цього часу він знаходився на позиціях. Решта приходилася на відрядження та навчання.

За сумлінну службу, бойові навики і героїчні вчинки Візьмітін В.О. нагороджений багатьма подяками, грамотами, державними нагородами.  Одну з нагород Президент України вручив йому особисто. Одна з подяк, в 2016 році,  від командування 44 бригади, надійшла на адресу виконавчого комітету Коростенської міської ради.

З початком повномасштабного вторгнення Володимир одразу пішов до військкомату та отримав у своє керівництво відділення кулеметників. Не панікував, і не давав цього робити своїм підлеглим.

Серед підлеглих, офіцерів і товаришів, «ЛЕШИЙ» був авторитетним віном. Завжди міг прийти на допомогу. Коли наших хлопців з міста перевели під білоруський кордон, він також був з ними і очолював підрозділ біля  кордону.

В жовтні 2023 року 143 батальйон 115 бригади ТРО був передислокований для захисту нашої країни у Харківську область, під Куп’янськ.

Навесні, 8 березня 2024 року, при виконанні бойового завдання, під селом Хатнє, Харківської області, Куп’янського району, «ЛЕШИЙ» потрапив під авіа удар, і був смертельно поранений. Помер 14 березня 2024 року, не приходячи до тями.

Остання його військова посада – головний сержант роти.  Останнє його звання – сержант.

«ЛЕШИЙ» мав можливість не йти на війну, не служити в Збройних силах України (його батьки є інвалідами першої групи по зору).  Мав можливість виїхати на постійне місце проживання за кордон Але він ні на секунду не подумав про це. Володимир казав: «Закінчимо війну – тоді будемо бачити».

Леонтьєв Олексій Миколайович народився 24.05.1991 року, смт. Мирне, Коростенського району, Житомирської області в родині робітників.

У 2009 році закінчив загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №13 в м. Коростень.

У 2009-2012р. навчався у Вінницькому коледжі Національного університету харчових технологій на автомеханічному відділенні. Навчався старанно. Багато сил віддавав спорту, саме в коледжі професійно зайнявся волейболом.

У 2012-2015р. навчався у Житомирському Національному Агроекологічному університеті (нині Поліський національний університет), на інженерно-технічному факультеті.

2013-14 закінчив Військову кафедру з підготовки офіцерів запасу, напрямок механізована піхота (мотострілки) в Житомирському військовому інституті імені С. П. Корольова. По закінченню отримав звання молодшого лейтенанта.

В період з 2014-2019 року двічі був на зборах по воєнній підготовці. Був керівником танкового взводу, під час навчань відзначились, як найкращий при виконанні завдань. Вже тоді намагався долучитись до лав ЗСУ. Відвага, сміливість, справедливість – це все про нього.

З 2015 р. працював на Коростенському щебзаводі спочатку майстром, а потім механіком у механічно-ремонтному цеху. Багато працював, але завжди незважаючи на втому йшов та грав у волейбол. Входив до складу збірної команди з волейболу «Корстенського щебзаводу». Неодноразово захищав честь міста Коростеня та Коростенського району на змаганнях різних рівнів Житомирської області.

З перших днів повномасштабного вторгнення, з 24.02.2024 року призваний на службу до Коростенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Був командиром другого взводу роти охорони Коростенського РТЦУСП.

У квітні 2022р. присвоєно звання лейтенант. Тоді ж було переведення до військової частини А0409 у м. Звягель, з 04.05.2022 року призначений командиром мотострілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону «Північ», влітку 2022 року захищав кордон з білоруссю у Київській області.

В серпні 2022 року переведення в Барвінкове Харківської області, а вже з вересня – під Бахмут, Одрадівку Донецької області.

Останнє завдання від комбата було в телефонному режимі– супровід до позицій хлопців з ТРО Кіровоградської області для заміни, але вони потрапили у вороже оточення, під масовий обстріл…

08 жовтня 2022 року лейтенант Леонтьєв Олексій зник безвісти при виконанні бойового завдання, виконуючи завдання за призначенням по забезпеченню оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України, внаслідок здійснення агресором штурмових дій під прикриттям масового обстрілу позицій поблизу населеного пункту Зайцеве, Донецької області.

До останнього всі вірили у повернення Героя до рідних. Але 1,5 роки пошуку та очікування закінчилися сумною звісткою… Нашого Героя повернули на щиті…. 20 березня 2024 року відбулась церемонія поховання у рідному місті Коростень. В травні 2024 року було започатковано змагання з волейболу на кубок Олексія Леонтєва.

Ярошовець Валентин Андрійович народився 13 лютого 2003 року в селі Варварівка, Ємільчинського району. В 2008 році з родиною переїхав в місто Коростень. З 2009 по 2018 рік навчався у Коростенській школі № 9. З 2018 по 2021 рік навчався у ПТУ № 33 міста Києва, де здобув освіту за фахом кухара-кондитера. Під час навчання в училищі проходив практику в ресторані «Детеріно», де працював до початку війни. Під час роботи в ресторані приймав участь у конкурсах ЗігІГ+Восизе П’ог Икгаіпе 2021,  де з 50 учасників конкурсу потрапив в 10 найкращих кухарів. З 2022 року був шеф-поваром ресторану. 01.11.2022 року пішов по контракту кухарем в 47 Окрему механізовану бригаду «Магури». Воював в боях за Роботине, Вербове. В листопаді 2023 року був переведений водієм автомобільного відділення підвозу боєприпасів взводу матеріального забезпечення 3 механізованого батальйону. Загинув 12.05.2024 року в районі н.п. Соловйове Покровського району Донецької обл. під час виконання бойових завдань пов’язаних із захистом Батьківщини.

З перших днів війни активно допомагав у захисті Батьківщини. Приймав активну участь у будівництві блокпостів. З побратимами збирав кошти для Збройних сил України, приходив на допомогу всім, хто цього потребував. Останні слова Валентина були «Коли я помру, ви смійтеся і не плачне за мною, а продовжуйте мочити русню».

Народився  27 травня 1968 року в селі Черевки Овруцького району Житомирської області.  Разом з батьками, ще дитиною, переїхав в село Зелений Яр, що в Джанкойському районі Автономної республіки Крим, де закінчив середню школу. Перед строковою службою в десантних військах армії радянського союзу (м. Каунас, Литва), встиг отримати професію електрозварника. Звільнився з армії у званні старшини. Після служби в армії повернувся в рідне село Черевки та продовжив військову службу  у військовій частині в Коростені. У 1990 році одружився з Рожок (Захарчук) Раїсою, з якою народили та виховали двох доньок – Яну та Олену. Після звільнення в запас працював кочегаром у Коростенському теплокомуненерго потім лісорубом, а в подальшому – бригадиром у Коростенському державному лісомисливському господарстві. За сумлінну працю неодноразово був відзначений грамотами. Завжди був відповідальним та дисциплінованим працівником, за що користувався беззаперечною повагою у колег. В перші місяці війни, 7 квітня 2023 року Рожок Віктор Васильович був мобілізований  та став на захист Батьківщини. Служив головним сержантом, інспектором прикордонної служби 2 категорії – водій другої групи розвідки розвідувальної прикордонної комендатури швидкого реагування 3 прикордонного загону імені Героя України, полковника Євгенія Пікуса, Державної прикордонної служби України в/ч 9938. Побратими Віктора Васильовича писали про нього: «Віктор був дуже відповідальним, дисциплінованим, на нього завжди можна було покластись. Дбав за кожного як батько. В тяжкі хвилини завжди підставляв своє плече побратимам, а у вільний час – любив пожартувати. Загинув як герой. Для нашого підрозділу – це була велика втрата». 16 травня 2024 року в районі населеного пункту Білогорівка Сєверодонецького  району Луганської області під час виконання бойового завдання, внаслідок мінометного обстрілу загинув.

Народився 29 січня 1989 року в місті Коростені. В 2007 році здобув повну загальну середню освіту в Навчально-виховному комплексі «Дитячий садок-школа гімназія» №12. Був трудолюбивим, тому після закінчення школи одразу пішов працювати та паралельно здобув спеціальність оператора електронно-обчислювальної техніки. У вільний від роботи час захоплювався риболовлею та спортом.

15 грудня 2022 року був призваний Коростенським РТЦК та СП до лав Збройних сил України. 14 лютого 2023 року закінчив курс фахової підготовки рядового складу та здобув кваліфікацію спеціаліста зв’язку, ВОС – 420. Служив солдатом радіотелефоністом радіостанційного взводу  зв’язку військової частини А2582.

Участь в бойових діях, постійні стреси погіршили стан здоров’я  Олександра, але він продовжував служити. В  травні 2024 року приїхав у відпустку на рідну Коростенщину, так сталося, що почалися ускладнення зі здоров’ям.  21 травня 2024 року Олександр Петрович помер.

Бутрик Віктор Іванович

Народився 9 жовтня 1981 року в селі Охотівка Коростенського району. Закінчив середню школу села Бондарівка Коростенського району. Пройшов строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

У березні 2014 року призваний за частковою мобілізацією. Солдат, номер обслуги, 95-та окрема аеромобільна бригада. З квітня 2014-го перебував у зоні боїв.

Загинув 4 серпня 2014 року в районі с. Степанівка Шахтарського району Донецької області під час обстрілу бойовиками установками БМ-21 «Град».

8 серпня 2014-го похований в селі Охотівка.

Без Віктора лишилися мама, брат та чотири сестри.

Козаренко Роман Вікторович

Народився 16 червня 1994 в селі Кам’янка (Ємільчинський район, Житомирська область). З 2002 проживав в селі Бехи, де закінчив 9 класів Бехівської ЗОШ, по тому учився в Васьковицькій ЗОШ, котру закінчив 2010-го. Навчався в Козятинському ПТУ, 2012 року призваний до лав ЗСУ. Восени 2013-го демобілізувався. У часі війни мобілізований в березні 2014-го. Служив солдатом, водієм, 30-тої окремої механізованої бригади.

Загинув 8 серпня 2014-го на дорозі біля села Маринівка — рухалися у машині «Урал» разом з солдатом Олександром Закусилом. Тоді військова колона рушила із Степанівки до Маринівки для облаштування блокпосту, в кінці маршруту потрапила під обстріл російських збройних формувань. Роман згорів в «Уралі». В тому ж авті загинули Олександр Коростинський й Олександр Закусило, в БРДМі Юрій Макарчук. Тіло Романа знайдено пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 4 вересня 2014-го на місці загибелі.

Похований в селі Кам’янка з військовими почестями 15 січня 2015 року.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений  орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Даманський Ян Юрійович

Народився 18 травня 1991 року в селищі Нова Ушиця (також вказується Новий Уренгой, Тюменська область, РРФСР — а в 1992 році батьки з маленьким Яном переїхали на постійне місце проживання в селище Нова Ушиця). Навчався в Гулянецькій школі; Головинському вищому профтехучилищі. У 2010 році був призваний на строкову військову службу. Після повернення працював на ПАТ «Ушицький комбінат будматеріалів».

Мобілізований 20 березня 2014 року, водій роти польового зв’язку 3-го батальйону 30-ї ОМБр. Побував у травні 2014-го в короткотерміновій відпустці, освідчився, почали готуватися до весілля.

Загинув 13 серпня 2014 року під час боїв у прикордонній зоні в Донецькій області —наступали частини терористів уздовж російсько-українського кордону з артилерійським обстрілом. Разом з Яном загинули майор Микола Лісовський, майор Сергій Гордієнко, капітан Олег Обухівський, сержант Олександр Гордійчук та ще один військовослужбовець, особа якого остаточно не встановлена.

Похований 8 вересня 2014-го в Новій Ушиці з військовими почестями.

Без Яна лишились мама та наречена.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений орденом «За мужність» III ступеня (15.5.2015, посмертно), в школі, котру він закінчив, встановлено пам’ятну дошку випускникові Яну Даманському.

Шленчак Володимир Володимирович

Народився 23 липня 1976 року в селі Миролюбівка (Житомирський район, Житомирська область). Проживав у селі Грозине. Мав вищу освіту, але для забезпечення сім’ї працював робітником на двох роботах. Добровольцем пішов на захист держави ще в березні. Молодший сержант, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 30-ї ОМБр.

Загинув 14 серпня 2014 року в результаті артилерійського та мінометного обстрілу позицій бригади в районі села Христофорівка, Антрацитівська міська рада, Луганська область.

Залишились мама, батько, дружина та син 2003 р. н.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (15.05.2015р., посмертно).

Гранатометник 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького (30 ОМБр, в/ч А0409, м. Звягель) Сухопутних військ Збройних сил України, старший солдат.

Народився 19 грудня 1984 року в селі Бовсуни Лугинської територіальної громади Коростенського району Житомирської області. Закінчив Бовсунівську середню школу, після чого навчався у Професійно-технічному училищі в місті Коростень та здобув професію токаря.

По закінченні навчання проходив строкову службу у Внутрішніх військах (ВВ) МВС України. Потім проживав у місті Київ, де працював спочатку у міліції, а потім на будівництві.

У 2014 році після початку військової агресії росії проти України, 26 березня 2014 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Службу проходив у складі 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького (30 ОМБр, в/ч А0409, м. Звягель) Сухопутних військ Збройних сил України.

Захищав незалежність і суверенітет України у зоні проведення Антитерористичної операції (Донецька та Луганська області). Неодноразово у боях отримував поранення, але потім знову ставав у стрій. Спочатку отримав поранення в боях в районі села Кринички Луганської області, після чого в районі села Довгеньке Луганської області. Пройшов пекло Іловайського котла (Донецька область), отримав тяжкі поранення.

Нажаль  через отримані поранення помер 17 листопада 2014 року.

Похований в селі Бовсуни Лугинської територіальної громади Коростенського району Житомирської області.

Петренко Василь Васильович

Народився 6 жовтня 1975 року в місті Коростень Житомирської області. У 1993 році закінчив місцеву загальноосвітню школу № 3.

Проходив військову службу на посаді старшого помічника начальника особового складу та стройового штабу 160 зенітної ракетної бригади.

В 2014 році був призначений до складу зведеного загону ПС ЗС України «Дика качка») та відбув до району проведення АТО. Позивний «Моцарт». Один із «кіборгів».

Загинув від кулі ворожого снайпера на опорному пункті під час оборони Донецького аеропорту.

Залишились дружина та дві доньки.

Похований в м. Коростені на Житомирщині.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно). 2 березня 2015 року у місті Коростень на фасаді будівлі загальноосвітньої школи № 3 (вулиця Древлянська, 20), де навчався Василь Петренко, йому відкрито меморіальну дошку. В січні 2016 року, на території 160 зенітної ракетної бригади було відкрито меморіальну дошку на честь Василя Петренка.