Молодший лейтенант, командир взводу другої стрілецької роти однієї з військових частин Збройних сил України. Він отримав не сумісні з життям поранення під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності України в районі бойових дій поблизу населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області та помер у лікарні 25 березня. Лікарі боролися за його життя. Провели чотири операції. Проте поранення виявилися занадто тяжкими.

Народився Микола Стретович 3 лютого 1987 року в селі Мелені на Коростенщині. Як сільський хлопчина, він добре знав, що таке праця на городі, в господарстві. Микола із сестрою Надією були гарними помічниками для батьків – Сергія Олександровича та Ірини Володимирівни. Батько трудився довгий час у колгоспі водієм, а пізніше – в Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті теж на посаді водія. Мама працювала в місцевому магазині. Тримали вдома господарство, мали земельні ділянки. Тому діти разом із батьками постійно трудилися. Проте Микола знаходив час, щоб побігати з друзями у футбол, а також у шкільному спортзалі повправлятися із силових видів спорту, бо ж готувався до служби в міліції й знав, що там треба міцні, витривалі люди.
Закінчив місцеву школу з гарним атестатом, бо старанно навчався. Більше любив гуманітарні предмети. Після школи вступив на навчання до Харківської академії Міністерства внутрішніх справ, яку успішно закінчив.

Після академії працював слідчим у Коростенському райвідділі внутрішніх справ, потім – у підрозділах міліції в станиці Луганській, на Київському залізничному вокзалі, в Державтоінспекції. Останнім часом працював на керівній посаді в конвойній службі в м. Іванків на Київщині.
Коли розпочалася повномасштабна війна, то Микола Стретович у складі підрозділу поліції обороняв Ірпінь від російських окупантів.
У лютому 2023 року, третього числа, якраз на свій день народження, він добровільно звернувся в Коростенський РТЦК та СП. Ішов туди свідомо і приймав виважене рішення, як справжній патріот України. Він був мобілізований 9 лютого і з того часу сумлінно й відважно виконував свій військовий обов’язок.

Спочатку Микола Стретович проходив навчання і бойове злагодження на Яворівському полігоні на Львівщині. Пізніше був на військових навчаннях у Чехії. Після цього був направлений на службу в Краматорськ. Воював поблизу населеного пункту Білогорівка на Луганщині, пізніше – на Куп’янському напрямку, у самому пеклі війни.
Підлеглі військові, побратими Миколи Стретовича, поважали його як дуже відповідального офіцера, який цінував людей, а також як порядну, чесну, добру людину. Він намагався завжди бути поруч із своїми бійцями, підтримував їх, був провідником на позиції і з позицій, намагався робити все можливе, аби було менше втрат серед особового складу.
Дружина Надія розповідає, що останній раз говорила з Миколою перед його виходом на завдання. Він обіцяв зателефонувати, як тільки зможе. Проте дзвінок вона отримала вже від лікаря, коли чоловік перебував у тяжкому стані в лікарні.
«У Колі було багато планів: ще хотів повернутися працювати в поліцію, були плани і в особистому житті. Він дуже хотів жити. Проте такі важкі поранення забрали в нього життя», – із болем розповідає Надія.

Поховання Героя Миколи Стретовича відбулося 30 березня в селі Мелені біля батька, таке було останнє бажання Зпхисника.

Народився  1 грудня 1980 року в селі Шатрище Коростенського району. В 7 років пішов до 1 класу Грозинської середньої загальноосвітньої школи. Захоплювався футболом, брав участь у гуртках, завдання, які на нього покладались виконував вчасно. В школі його поважали товариші.

В 1998 році пішов навчатись в Коростенське СПТУ №16 та здобув професію електрика-монтера.  Згодом був призваний на військову службу. В армії освоїв професію кухаря, дуже смачно готував різноманітні страви.

Був одружений, в сім’ї народилось двоє дітей Максим та Женя.

16 серпня 2023 року був призваний   Коростенським РТЦК та СП та став на захист України. Служив  сержантом, гранатометником 1 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 3 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону військової частини А0281.

Командування характеризувало Стадніка Руслана Миколайовича з позитивної сторони. За час проходження військової служби відмінно виконував свої функціональні обов’язки, користувався авторитетом серед колег та підлеглих. Намагався підтримувати високий моральний дух у підрозділі. До військової служби ставився сумлінно, прагнув до професійного самовдосконалення.

Загинув Захисник 5 грудня 2023 року в населеному пункті Синьківка Куп’янського району Харківської області, залишившись вірний Військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши свій обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність. Довгий час рахувався безвісти відсутнім, 5 листопада 2024 було ідентифіковано тіло та встановлено загибель.

ВОЇН НЕБЕСНОГО ВІЙСЬКА – люблячий, чуйний, добрий, товариський, розумний, працьовитий, творчий, сердечний, дружелюбний, життєрадісний.

Галицький Олександр Борисович народився 28 травня 1973 року в місті Коростені Житомирської області.

Навчався в Коростенській загальноосвітній школі №4, яку закінчив в 1990 році. Класним керівником у Саші був Козак Сергій Володимирович, якого він  любив і поважав. Найулюбленішими предметами були музика, малювання і креслення, не дуже подобалося вивчати французьку мову. Любив співати і обожнював грати на гітарі.

29.06.1991 року закінчив з відзнакою середнє профільно-технічне училище №16 в місті Коростені за спеціальністю «слюсар контрольно-вимірювальних приборів і автоматики».

У лавах Збройних сил України службу проходив при Генеральному штабі ЗСУ (спочатку навчання проходив у місті Калінінграді; батьки їздили до нього на присягу, та їхньому здивуванню та радощам не було меж, коли довідалися, що Сашко буде переведений до Києва).

Після служби в армії з 1993 по 1999 працював в Коростенському відділку міліції слідчим. Згідно із витягом наказу начальника УМВС України в Житомирській області від 20 липня 1999 року лейтенанта міліції Галицького Олександра Борисовича звільнено із органів внутрішніх справ у запас Збройних сил із посади дільничного інспектора міліції Коростенського міськрайонного відділу УСВС України з 25 липня 1999 року.

В 2000 році закінчив Кіровоградський Соціально-педагогічний інститут «Педагогічна Академія»  за спеціальністю «початкове навчання та практична психологія».

Саме робота у школі була його покликанням. Він любив дітей і, здавалося, розумів їх краще ніж вони себе. Тому в 1999 році пішов працювати до школи №9, а потім до НВК№12 заступником директора з навчально-виховної роботи.

Напередодні війни Сашко повернувся працювати до школи №9, попрацювавши перед цим рік в школі №7 на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи. Працюючи в різних навчальних закладах міста, Олександр завжди мав повагу серед колег завдяки своїй професійності та відданості роботі. Особливістю Олександра була його доброта, щирість, готовність допомогти іншим і вміння радіти успіхам дітей та колег.  Його чесність, порядність і самовідданість залишаються в пам’яті тих, хто мав честь знати його. Олександр Борисович був професіоналом своєї справи, як педагог – мав вищу категорію та звання старшого вчителя.

Він кохав і був коханим. На пам’ять про перший шлюб (01.06.1996 – 08.11.2002 з Стригун Мариною Володимирівною) у нього залишилася донька Юлія (17.12.1997) та онук Марк( 24.01.2021) 17.02.2007 року одружився з Єненковою Надією Вікторівною та прожив лише 17 щасливих років. Якби не війна…

Сашко мав «золоті руки». Для нього нічого не було неможливим. Все, за  що він брався,  виходило добре.  Умів шити (пошив собі джинсову чоловічу сумочку, дорожню сумку).

Любив працювати з деревом. Для своєї квартири, помешкання батьків, сестри змайстрував дерев’яні кухонні столи. Для себе виготовив комп’ютерний столик і столик у кімнату для гостей. Також власноруч змайстрував дерев’яні меблі на кухню.

Загалом  ремонт у квартирі зроблений його руками – від кладки цегли, кахлів, дерев’яної підлоги –  до сантехніки і  освітлення кімнат.

Любив грати на гітарі і співати пісень. Передавав дітям свою любов до гітари, навчаючи їх грати на цьому чудовому музичному інструменті.

Цікавився історією козацтва. Із великим задоволенням готував дітей до військово-спортивної гри «Джура».

Любив  зброю ( коли до рук потрапив журнал із ілюстраціями про військові літаки, «випиляв» з дерева модель літака часів Другої світової війни, в школі №9 є модель автомата і недороблений до кінця модель літака «Мрія»)

Гарно малював, особливо карикатури. Ці здібності отримав від батька, який теж свого часу гарно малював.

Із 2019 року почав писати вірші й музику. На YouTube є сторінка  авторських пісень Олександра.

ЗА ПОСИЛАННЯМ

Коли НВК№12 брав участь у конкурсі ZHUK FEST

(https://www.youtube.com/watch?v=M8XfHuegZKQ&t=15s), то  сценарій до короткометражного фільму написав Олександр. Наприкінці фільму звучить його пісня в авторському виконанні. Загалом всі сценарії, які писав Сашко, були оригінальними. Головним у творчості вважав  появу ідеї.

Сашко мав неперевершене почуття гумору. У сім’ї був уважним до рідних. Не ділив сімейні обов’язки на жіночі і чоловічі. Міг і прибрати, і попрати. Смачно готував. Його найулюбленішими стравами були червоний борщ, деруни, картопляне пюре.

Майже кожного дня зустрічав дружину Надію з роботи. Це було доброю сімейною традицією. Часто ходив із дружиною в гості до батьків, до сестри. Любив сам приймати гостей, спілкування в дружній компанії. Любив людей і розумів їх. Вмів знайти підхід до кожного, адже  мав психологічну освіту.

Був музично обдарованим. Час від часу приходив  на роботу до дружини Надії, яка викладає у музичній школі, пограти на фортепіано чи баяні. Його ніхто не вчив, він самоучка.

Коли  батьки дружини пішли у засвіти, то Сашко став  сильним плечем і  підтримкою для Надії.

Дуже любив дітей. Але у Бога на людей  незбагненні нікому плани – у другому шлюбі Олександрові він дітей не дав.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр Борисович, не вагаючись, в перший день війни пішов до Коростенського РТЦК та записався добровольцем до Коростенського 143 батальйону ТрО ЗСУ. Спершу він служив в підрозділі служби охорони державної таємниці, а з 01.07.2023 року був переведений в підрозділ механізованої роти військової частини на посаду стрілець-водій. Разом з побратимами стояв на захисті кордонів півночі Житомирської області, а з 23 жовтня 2023 року їх батальйон ТрО ЗСУ був направлений в Харківську область. Олександр служив старшим солдатом у розпорядженні в/ч А7043. Неодноразово брав участь в бойових діях на території Куп’янського району Харківської області. Будучи важко хворим Олександр продовжував стояти на захисті рідної держави.

22.10.2024 року помер у ВМКЦ (в/ч А3306) (Харківський госпіталь).

Галицькому Олександру Борисовичу з позивним «Князь» назавжди 51 рік ….

Життя, обірване війною… ЗА ПОСИЛАННЯМ

Народився 27 листопада 1997 року в селі Кожухівка Коростенсього району Житомирської області. У 2004 році пішов до 1 класу Кожухівської середньої школи I-III ступенів, яку закінчив у 2015 році. Після закінчення школи вступив на навчання до Житомирського технологічного коледжу архітектури та будівництва. Отримавши диплом пішов працювати на ТОВ «УХЛК».

У 2019 році відслужив за контрактом у військовій частині А1796. У 2023 році був переведений в зону бойових дій на передову  під Бахмут. У 2024 році був прикомандирований до військової частини А 4844, куп’янський напрямок.

14 серпня 2024 року обірвалось  молоде життя  у званні старший солдат в районі населеного пункту Кутьківка Куп’яноського р-ну Харківської обл.

За час проходження служби був нагороджений  грамотами та медаллю «Захисник рідної землі» за зразкову військову дисципліну, сумлінне виконання службових обов’язків, мужність та героїзм, проявлені в боротьбі за незалежність та територіальну цілісність України, високий бойовий дух та волю до перемоги під час відсічі збройної агресії російської федерації.

Народився 02 лютого 1978 року в селі Вороневе Коростенського району. Навчався в ЗОШ №2 м Коростеня до 7 класу. В дитинстві любив футбол, але батько привів в Коростенську художню школу ім. А.Білошицького. Святослав захопився мистецтвом, особливо сподобалась хлопцю гончарна справа. Але батька направляють на роботу в інший регіон в  радянські часи разом з батьками виїжджає до  рф і там самостійно продовжує навчатись мистецтву. В 15 років повертається на Україну та поступає в Миргородський керамічний технікум, потім Національний технічний університет імені Кондратюка. Отримавши освіту виготовляв вироби під замовлення, брав участь у виставках, конференціях та майже 20 років був викладачем в Полтавській дитячій художній школі – навчав художньому мистецтву «Скульптура» дітей. Святослав Пашинський був членом Національної спілки художників України. У 2014 році брав участь в антитерористичній операції на Донеччині, а в мирному житті був скульптором та керамістом.

Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації, Святослав Пашинський вдруге став на захист незалежності України. Служив старшим солдатом стрілецем-санітаром 2 відділення 2 десантно-штурмового взводу 1 десантно-штурмової роти.  Загинув 26 березня 2022 року  в населеному  пункті Новозлатопіль в Запорізькій області: під час мінометного обстрілу чоловік отримав осколкове поранення голови. Воїну було 44 роки, у нього лишилися мама та троє синів. Захисника поховали на Алеї Героїв у селі Затурине біля Полтави.

Нагороджений відзнакою Коростенської міської територіальної громади «За МУЖНІСТЬ та ВІДВАГУ», посмертно.

Народився 18 листопада 1996 року в селі Ришавка Коростенського району.  Навчався в  Ришавській ЗОШ, яку в 2014 році закінчив та  вступив до Житомирського професійно політехнічного ліцею. З 13 жовтня 2016 року по 05 квітня 2018 року служив в Збройних Силах. Закінчивши строкову службу в ЗСУ пішов працювати за спеціальністю електро-газо зварювальник в ТДВ «Коростенський щебеневий завод» (гірничий цех). П6ропрацювавши рік звільнився та вступив до лав ЗСУ 95 окремої десантно-штурмової бригади за контрактом. Служив старшими оператором 2 взводу протитанкових керованих ракет батареї протитанкових керованих ракет бригадної артилерійської групи з 23 вересня 2020 року по 16 березня 2022 року. По службі був відправлений до Харківської області Ізюмського району в н.п Кам’янка.  16.03.2022 року, виявивши стійкість і мужність, виконуючи свій військовий обов’язок загинув у бою за нашу Батьківщину. Посмертно отримав звання старшого сержанта та нагороджений орденом «ЗА МУЖНІСТЬ» ІІІ ступеня та відзнакою Коростенської міської територіальної громади «За МУЖНІСТЬ та ВІДВАГУ», посмертно.

Народився 02 грудня 1969 року в м.Коростень в звичайній, простій родині, де мама працювала на будівництві маляром-штукатуром, а тато-водієм пасажирського автотранспорту в АТП. Як і всі діти того часу пішов в садочок. Мав ще двох меньших сестричок для яких був і братом, і мамою, і татом у звязку з тим, що батьки дуже багато працювали. Саме тоді в ньому і виховалась величезна повага до батьків, і шанобливе ставлення до жінок.

У 7 років (1977 р.) пішов до школи № 2, яку закінчив в 1987 році. Був дуже старанним, порядним, гарно навчався, мав повагу серед однокласників та був дуже гарним другом. В десятому класі прийшов до театрально студії при Коростенському будинку культури, де і познайомився з майбутньою дружиною Світланою.

Після закінчення школи Іван Іванович пішов працювати і в грудні 1987 року був призваний до лав совєтськой армії. Службу проходив в прикордонних військах в м.Севастополь. Під час одного з чергувань Ревчука І.І. на посту, була спроба порушення кордону іноземною диверсійною групою з моря. Але завдяки вчасному реагуванню і сміливості Івана Івановича був піднятий по тривозі наряд морських прикордонників і диверсантів було затримано, про що було написано на першій сторінці центральної армійської газети з великим портретом Ревчука Івана Івановича.

У грудні 1989 року Іван Іванович, після армії, повернувся  в рідне місто Коростень, де і проживав до 2024 року. У 1990 році одружився на Світлані, з якою познайомився, в шкільні роки, в театральні студії. В 1992 році став щасливим батьком прекрасного сина.  Багато років працював на Коростенському фарзаводі, потім працював на фабриці «Льонок», на підприємстві «Західукрвибухпром» і Коростенський кар’єр. Працюючи, закінчив коледж і отримав освіту за спеціальністю електромеханік.

Іван Іванович дуже любив Україну і тому коли в 2014 році московія розпочала війну проти України він абсолютно відсік все російське, починаючи з мови. Він повністю перейшов на українську мову. Його, навіть питали, чи не працює він вчителем української мови. З моменту повномасштабного вторгнення 24.02.2022 року він допомагав чим міг але головною його ціллю було іти захищати країну.

02.09.2022 року Іван Іванович у складі 30 бригади став на захист України, яку він любив понад усе. Був на різних напрямках. 30 липня 2024  року він подзвонив і сказав, що іде на завдання і з ним не буде зв’язку.  Він мав можливість відмовитись (йому було 54 роки) але він сказав, що «хлопці на нулі дуже втомились і якщо всі будуть відмовлятись, то там всі поляжуть, а там такі хлопчики як наш Стас (син) і тому я не можу відмовитись. Я не боюсь, я знаю куди я іду, я готовий до любого результату, це мій обовязок, як мужчини, як чоловіка, як батька, як українця». І пішов…… Більше на зв’язок він не вийшов…. 13 серпня 2024 року був телефонний дзвінок Ревчук Світлані Василівні з сповіщенням про те, що її чоловік, Ревчук Іван Іванович загинув 11 серпня 2024 року в селі Васюківка, Бахмутського району, Донецької області………………………………………………………

Кажуть ідеальних людей не буває. БУВАЄ. Він був турботливим сином і братом, чуйним і люблячим чоловіком і татом, прекрасним і чесним другом, колегою та побратимом, який не зрадить. Він був ІДЕАЛЬНИМ. У нього була коронна фраза, яку він завжди казав своєму сину «ЧАСИ ЗМІНЮЮТЬСЯ АЛЕ ПОРЯДНІСТЬ І ЧЕСНІСТЬ НІХТО І НІКОЛИ НЕ ВІДМІНЯВ».

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Народився  13 квітня 1972  в селі Васьковичі Коростенсього району,  нині Коростенська  міська територіальна громада.  З 1979 року по 1989 рік навчався у Васьковицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів та здобув повну загальну середню освіту. У 1990 році був призваний на військову службу, яку проходив в місті Луганську. 1993-1994 роки навчався в Коростенському ПТУ. По завершенню здобув спеціальність електрогазозварника. Певний час  працював зварювальником на підприємстві ЖБШ в селі Михайлівка Коростенсього району.

7 вересня 2023 року звернувся до Коростенським РТЦК та СП, пройшов медичну комісію та був призваний до лав Збройних сил України. У вересні-жовтні пройшов базову навчальну підготовку та 24 жовтня поступив на службу до 21 батальйону 2 взводу 2 роти спеціального призначення військової частини А 4219. Під час бойових дій був двічі поранений. В  травні 2024 року отримав медаль «Ветеран війни» та статус Учасника бойових дій. Загинув 14 серпня 2024 року. Під час ротації потрапив під ворожий обстріл при виконанні завдань по недопущенню просування противника поблизу населеного пункту Красногорівка Донецької області.

Народився на Житомирщині в Коростенському районі. Закінчив у 2014 році Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту. З 2016 року, незважаючи ні на що, будучи ще молодим хлопчиною, став на захист рідної країни, домівки, сім’ї та українського народу, вступивши до лав ЗСУ військової частини А4590, де одразу почав виконувати завдання в гарячих точках в м. Авдіївка. Олександр був справжнім патріотом, хоробрим, мужнім та відданим воїном для неньки України.
Наш Олександр став наставником для багатьох, одразу ж своїм прикладом надихав інших захищати рідну країну, робити все можливе для свого народу, незадовго отримав звання Сержанта.
З 2017 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції с.Кримське Луганської області, с.Водяне Донецької області, с.Новгородське(зараз Нью-Йорк) Донецької області та в багатьох інших. Був нагороджений медаллю «Захисникам Вітчизни» особисто командуванням частини та медаллю «За оборону рідної держави» за представленням командира військової частини.
У період з 2018 року до початку повномасштабного вторгнення, проявляючи свою хоробрість, силу волі та духу, брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах здійснення зазначених заходів на території Донецької області.
У квітні 2021 року був нагороджений почесним нагрудним знаком командира 16ОМПБ.
24 лютого 2022 року при повномасштабному вторгненні Олександр разом з побратимами зустрічав колони російської техніки, стикаючись чоло в чоло, на міжнародній трасі «Київ-Москва» у напрямку КПП « Бачівськ», де довгий час тривали бої. Маючи свій сильний чоловічий характер далі продовжував виконувати всі йому поставлені задачі, захищаючи не тільки неньку, а й цілий народ незалежної держави та своїх побратимів, бравши участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, , захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України в с. Дрімайлівка в Чернігівській області, в с. Грабівка Чернігівської області, в м. Батурин Чернігівської області, в м. Бахмут Донецької області, в с.Опитне Донецької області.
У листопаді 2022 року Олександр був переведений до частини А0409, де і отримав звання головного сержанта. Будучи цілеспрямованим та рішучим ніс службу бездоганно, про що свідчить характеристика від частини: « За час проходження служби зарекомендував себе з позитивної сторони. До виконання своїх службових обов’язків відносився добросовісно та з відповідальністю. Поставлені задачі виконував вчасно та якісно, в професійному відношенні підготовлений добре. У складних ситуаціях орієнтується впевнено, здатний приймати правильні та обґрунтовані рішення. В підвищенні свого професійного рівня особливу увагу приділяв самостійній підготовці.
У січні 2023 року на посаді командира 3 кулеметного відділення кулеметного взводу 3 стрілкової роти 1 стрілкового батальйону разом з побратимами стають на захист держави, суверенітету та незалежності України, виконуючи свої завдання в м.Херсон. Постійно перебуваючи в гарячих точках продовжує вправно та відповідально виконувати завдання вже у місті Бахмут Донецької області, де твердо разом з побратимами тримають оборону міста та виконують всі найскладніші завдання щодо стримання наступу ворога на місто. Отримуючи купу поранень та контузій продовжував нести службу, бо завжди був впевнений, що це його обов’язок захищати країну. Чим він дуже пишався.
Далі перебуваючи на Бахмутському напрямку в званні командира відділення продовжував захищати країну від вторгнення Російської Федерації в населених пунктах: Міньківка, Красна Гора, Калинівка, Хромове Донецької області до сьогоднішніх днів.

Загинув наш мужній Герой Мельниченко Олександр Петрович 29 червня 2024 року під час обстрілу зі ствольної артилерії противника у с.Міньківка Бахмутського району Донецької області, віддавши своє безцінне життя за свободу та незалежність України.
Олександр відважно та з гордістю виконав свій обов’язок громадянина України, віддавши цьому 8 років свого молодого життя. До останнього подиху був вірним своїм побратимам та державі. Йому назавжди залишилось 28…
Був нескореним і сильним духом, щирою, відвертою та прямолінійною людиною. Перебуваючи в зоні активних бойових дій, він ніколи не скаржився, що йому важко, а навпаки старався підтримувати усіх, переконуючи, що Все Буде ДОБРЕ.
Багато хто його знав, говорить, що такі люди, як він зустрічаються дуже рідко. Був опорою, підтримкою та взірцем для багатьох.
Наша родина пишається своїм Героєм з великої літери, і для всіх він назавжди залишиться Героєм. Саме він був прикладом справжньої відданості та патріотизму. Олександр все віддав найголовніше і найцінніше- ЖИТТЯ, віддав за нас з вами, за вільну Україну та мир, маючи ще стільки планів та нездійснених мрій.

Смотров Володимир Володимирович народився 9 грудня 1987 р. в місті Вихорівка, Іркутської області, РРФСР (росія) . Згодом переїхав в м.Коростень, тоді ж  Володимира  на виховання забрала бабуся, бо він втратив батьків. Навчався в Коростенській гімназії №4.  По закінченню школи вступив в училище імені Івана Богуна в Києві. Працював у різних сферах також був приватним підприємцем. В 2023 році мобілізований до Збройних  Сил України та мужньо став на захист Батьківщини.

Служив солдатом 3-ого протитанкового відділення протитанкового зводу роти вогневої підтримки спеціального призначення 2-ого батальйону спеціального призначення військової частини №3057.

26 червня був смертельно поранений окупантом під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Григорівка, Бахмутського району Донецької області.

Народився  07. 10. 1967 року в      с. Красносілка Коростенського району Житомирської області в сім’ї залізничників.

В 1974 році пішов до першого класу Ковалівської восьмирічної школи.

В 1984 році закінчив повний курс середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи №8 м. Коростеня Житомирської області при зразковій поведінці.

З 01.09.1984 по 23.07. 1985рр. навчався  в технічному училищі №3 м. Коростеня та отримав професію електромонтер електрифікації  і зв’язку третього розряду.

13.08.1985 року прийнятий слюсарем – електриком  по ремонту електроприладів на завод ім.. Малишева  в м. Харків.

З 23.11.1985 по 24.11. 1987 рр. – служба в армії.

21.01.1988 року був  прийнятий  електромонтером  третього розряду в Коростенський  районний вузол зв’язку, де отримав кваліфікацію електромонтера  четвертого розряду.

З 01.09.1988 по 27.06. 1991 рр.-навчався в Київському електромеханічному технікумі залізничного  транспорту ім.. М.Островського  за спеціальністю  «Провідний зв’язок на транспорті» та  отримав кваліфікацію  технік – електрик.

05.10.1988 року прийнятий  електромонтером зв’язку Коростенської дистанції  сигналізації і зв’язку Південно – Західної залізничної дороги.

01.09.1995 року призначений інженером зв’язку цеху АТС ст.Коростень.

01.04.2013 року був призначений старшим електромеханіком бригади з обслуговування  приборів АТС ст. Коростень та пристроїв телефонного зв’язку, де пропрацював до 25.02.2022 року.

Загальний стаж роботи у виробничому  підрозділі Коростенської дистанції сигналізації та зв’язку регіональної філії «Південно-Західна залізниця» акціонерного товариства  «Українська залізниця» – 35 років.

На протязі свого життя Беднарський Юрій Віталійович був добрим, чесним, справедливим. Його життєве кредо «Вік живи – вік учись». Ніколи не намагався досягнути кар’єри, завжди ставив перед собою мету та впевнено  сам її досягав.

З 2014 року був активним учасником навчальних зборів резервістів другої черги оперативного резерву за що отримав подяку від  Житомирського військового комісаріату.

За сумлінну службу під час проходження  навчальних зборів, високий рівень патріотизму, професійність під час виконання службових обов’язків, особистий внесок  у розбудову територіальної оборони регіону був нагороджений  грамотою.

25.02.2022 року, під час повномасштабного вторгнення російських військ, добровільно  пішов на захист України. Був призначений начальником  лінійно-кабельної групи взводу зв’язку військової частини А7309.

За сумлінне виконання  бойових завдань, старанність, розумну ініціативу був нагороджений грамотою та нагрудним знаком «Війська зв’язку України».

Беднарський Юрій Віталійович помер 10.04. 2024 року при виконанні бойового завдання за призначенням під час воєнних дій на території України в н.п. Федорівка Куп’янського району Харківської області.

Нагороджений відзнакою Коростенської міської територіальної громади «За МУЖНІСТЬ та ВІДВАГУ», посмертно.

Народився 7 серпня 1975 року в місті Караганді, республіка Казахстан.  В 1982 році пішов до 1 класу середньої школи №57 м. Караганди та здобув повну загальну середню освіту. В 1992 році родина переїздить на Житомирщину  в село Мала Зубівщина Коростенського району.

1993 року Вадим вступає в СПТУ №20 міста Києва та здобуває професію «столяр-пакетник». Після завершення навчання був призваний на строкову службу до лав Збройних сил України в інженерні війська, де здобув професію сапера. Службу проходив з 1996 року по 1998 рік у військовій частині, яка дислокувалась в місті Кам’янець-Подільский.  Звільнившись в запас, працював столяром на різних підприємствах, довгий час в ТОВ «Брусилівські ковбаси».

В перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну, 24 лютого, Вадим призваний Коростенським РТЦК по мобілізації. Одразу був перенаправлений на Житомир, де формувалась  перша окрема бригада спеціального призначення імені Івана Богуна. Пройшовши навчання, був відправлений на схід України в зону бойових дій. Брав участь в Харківській операції та виконував завдання командування по розмінуванню та замінуванню місцевостей в населених пунктах Вовчанськ Харківської області  Часів Яр, Серебрянське лісництво та інших територіях Донецької області. Побратими говорили про нього, що він був доброю, відповідальною та скромною людиною. Служив солдатом стрільцем-сапером в  різних військових частинах, для виконання бойових завдань. Остання посада за місцем служби стрілець-снайпер у складі 57 окремої механізованої бригади 42 окремого механізованого батальйону військової частині А4472.

18 лютого 2024 року, виконуючи бойове завдання разом з побратимами, потрапив під обстріл. Загнув в районі села Синьківка Купянського району Харківської області. Вважався зниклим безвісти, після тривалих пошуків тіло будо впізнано та ідентифіковано. 28 липня 2024 року був похований на Алеї Слави в Коростені.

Був одружений. Єдина рідня людина дружина Світлана важко захворіла та не дочекавшись тіла чоловіка померла. Але у Вадима залишились вірні друзі та побратими, які зберігають пам’ять про нього.

За мужність і успішне виконання завдань під час бою Вадим Анатолійович був нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест».

Народився 19 листопада 1990 року в місті Коростені. Він ріс у люблячій родині, яка завжди підтримувала його мрії та прагнення.

У 1997 році Сергій пішов до школи, де здобував знання та формував свій світогляд. У 2007 році він завершив навчання та вступив до Коростенського технічного коледжу, де навчався за спеціальністю «обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів» і здобув кваліфікацію технік-механік. У період навчання (2007–2010) Сергій отримав усі водійські категорії, що стало важливим кроком у здійсненні його мрії.

З дитинства Сергій мріяв стати далекобійником. Після завершення коледжу він почав свій професійний шлях водієм маршрутного таксі, але згодом здійснив свою мрію та став далекобійником. Робота подарувала йому можливість побачити світ: Сергій відвідав багато країн, дізнався про різні культури й знайшов нових друзів.

Коли у 2022 році розпочалася повномасштабна війна в Україні, Сергій проявив справжню мужність і патріотизм. Він добровільно пішов до лав Збройних сил України, де був мобілізований до військової частини в місті Звягель. У березні того ж року Сергій був відправлений під Київ, де брав участь у захисті столиці від ворога.

Під час виконання бойового завдання Сергій отримав важке поранення, яке призвело до інвалідності. Після тривалого лікування він продовжував боротися за своє життя, але ускладнення, спричинені пораненням, виявилися фатальними. Сергій Муслімов помер у Коростенській міській лікарні.

Муслімов Сергій Юрійович залишиться в пам’яті як відданий своїй справі професіонал, мрійливий і сильний духом чоловік, справжній патріот своєї країни, який до останнього подиху боровся за її свободу. Його життєвий шлях є прикладом мужності, відданості та любові до рідної землі.

Народився 25 грудня 1983 року  в місті Коростені. У 1991 році пішов до Коростенської загальноосвітньої школи №10. Повну загальну середню освіту здобував у Вечірній школі.

У 2015 році одружився з Білошицькою Христиною, у шлюбі народились доньки Софія та Соломія.

Протягом не тривалого життя працював на будівництві, пізніше в деревообробній фірмі. Мав хист до різьблення по дереву, планував відкрити свою майстерню для створення виробів з дерева і епоксидної смоли.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, 25 лютого 2022 року пішов добровольцем до лав ТРО в місті Коростені, де служив до листопада 2023 року. По загибелі рідного брата, звільнився в запас.

Микола з сім’єю жив щасливо, але не зміг лишатись осторонь всього, що відбувається в країні. Тому в травні 2024 повернувся до лав ЗСУ на контрактній основі та став на захист Батьківщини.

Його відправили виконувати бойові завдання на Донеччину, де він з гідністю їх виконав. Служив солдатом, водієм-електриком лісопильного відділення в/ч А7043. 13 червня 2024 загинув поблизу населеного пункту Макіївка Сватівського району Луганської області.

Микола був людиною неймовірної доброти, постійно усміхненим та з жартом наготові, був дуже люблячим чоловіком, татом і другом. Його загибель принесла багато болю у серця близьких, рідних і всіх хто його знав. Бо це була непересічна особистість яку втратив світ у цій жорстокій війні.

Народився 14 січня 1974 р. в Новоозерянці, Олевського району. Шкільну освіту отримував в Новоозерянській загальноосвітній школі, яку закінчив в 1989 році.  З 1989 р. по 1993 р. навчався в Новоград-Волинському  машинобудівному технікумі.

В 1997 року одружився та переїхав до Коростеня. В шлюбі народились син та донька.

Понад 26 років Віктор проходив службу в прикордонному відомстві. Охороняв та боронив кордони з білорусією на Житомирщині. Гідно та з честю, неодноразово, починаючи з 2014 року виконував бойові завдання в зоні АТО/ООС. Завжди щирий, привітний з відкритим серцем. На службі ініціативний, професійний, виважений, вірний присязі.

Старший майстер-сержант Данюк Віктор Васильович, заступник начальника прикордонної зенітно-ракетної застави прикордонної комендатури швидкого реагування 9 прикордонного загону імені Січових Стрільців загинув 11 червня 2024 року виконуючи бойове завдання на околиці населеного пункту Зибине Вовчанської міської територіальної громади Чугуївського району Харківської області. Не злякався, не відступив. До останнього подиху нищив окупаційну наволоч. Поліг смертю Героя.

За віддану службу Батьківщині нагороджений заохочувальною відзнакою Державної прикордонної служби України – медаллю «15 років сумлінної служби», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Народився 2 травня 1988 року в Коростені в багатодітній родині. До 1 класу пішов у Липнянську середню школу, але через рік сім’я знову переїхала до Коростеня і Олександр продовжив навчання в ЗОШ №11.

В 2005 році, по закінченню школи їде в Київ у пошуках кращої роботи та влаштовується в охоронну організацію. Потім служба в лавах Збройних сил України і знову робота.

З початку повномасштабного вторгнення в березні 2022 року Олександр Олексійович пішов захищати рідну Україну. Спочатку Київ, потім Чернігів,  а далі на Бахмут, Лиманський напрямок. Служив  старшим солдатом, на посаді заступника бойової машини-навідник-оператор. В ході бойових дій отримав важкі поранення та був направлений до лікарні в Київ, де помер 8 червня 2024  року.

Народився 1 березня 1986 року в місті Коростені. З 1992 року навчався в ЗОШ №2, де здобув повну загальну середню освіту. Після закінчення школи, в 2003 році вступив до професійно-технічного училища №1 міста Житомир та здобув  професію муляр, столяр-будівельник. Отримав диплом з відзнакою. З 2005 по 2009 рік працював на фірмі «Медвейс» товарознавцем, а потім в службі охорони на даному підприємстві в Житомирі. З 2010 року по 2018 рік працював охоронником в магазині «Фокстрот» міста Коростеня. З 2018 року перейшов працювати на ТОВ БФ «Профіль» на посаду верстатника деревообробки. З 2021 року по 2022 рік працював на Київській фірми дерев’яних іграшок. Робота з деревом та виготовлення іграшок для дітей подобалось йому найбільше.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов добровольцем та 24 лютого 2022 року був призваний Коростенським РТЦК та СП. Одразу став на захист рідної Коростенщини. Охороняв важливі об’єкти інфраструктури Коростенського району, побував також і в Чорнобильській зоні під час  її окупації ворогом.

А потім на передову. Брав участь в бойових діях на Сумщині, Харківщині, Донеччині. Служив старшим солдатом старшим стрільцем-оператором першого механізованого відділення третього механізованого взводу третього механізованого батальйону військової частини А4053. Загинув 30 травня 2024 року неподалік населеного пункту  Торське Краматорського району Донецької області під час виконання бойового завдання.

Указом Президента України від 9 вересня 2024 року №624 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Народився 21 січня 1987 року в місті Коростені.  З 1995 року по 2005 рік навчався в Коростенській середній загальноосвітній школі №6. Був трудолюбивим, тому одразу пішов працювати. Працював на підприємстві «Інтертайл» та у Коростенській виправній колонії №71.

В 2015 році був призваний до лав ЗСУ по мобілізації. Служив в зоні АТО. По завершенню служби заключив контракт на продовження військової служби до лютого 2020 року.

12 жовтня 2022 був призваний на військову службу Коростенським РТЦК та СП. Служив солдатом у військовій частині А7014. 21 квітня 2024 року був поранений в селі Нове Краматорського району Донецької області. Помер 14 червня 2024 року у місті Київ у відділенні нейрохірургії.

Народився 5 грудня 1998 року у місті Коростень, де пройшло йог дитинство та юність. 2005 році пішов у 1 клас Загальносвітньої школи № 11 та здобув неповну загальну середню освіту. В 2014 році поступив в  Козятинське професійно-технічне   училище та здобув професію електромонтера контактної мережі. Дуже любив водити авто, тому одразу навчався на курсах водіїв та отримав водійське посвідчення. Максим був дуже відповідальним та завжди приходив на допомогу. В 2015 році, переходячи міст через річку Уж, побачив, що тоне людина. Максим не вагаючись кинувся на допомогу та врятував утопаючого. До повномасштабного вторгнення росії в Україну працював на Житомирському м’ясокомбінаті «М’ясна гільдія».

В перший день війни відразу пішов до військкомату, там служив півроку. Коли почув про хлопців з «Азову» виявив бажання піти захищати країну від ворога. З січня проходив військову службу в Кременчуці, пройшов курс молодого бійця.  У серпні 2023 року направлений був у зону бойових дій на Кремінський напрямок Серебрянського лісництва.

23 листопада 2023 року під час ворожого штурму потрапив під мінометний обстріл в результаті якого пропав безвісти за особливих обставин.  У травні 2024  року тіло було знайдене та впізнане. 31 травня з почестями похований на алеї слави в місті Коростені.

Народився 29 листопада 1986 року. Навчався в Коростенській загальноосвітній школі №11. Після закінчення школи пішов вчитись за професією своєї мрії в Козятинський коледж на помічника машиніста тепловоза і електровоза та отримав  диплом за даним фахом .

В 2006 році був призваний до лав Збройних сил України. Звільнившись в запас, пішов працювати на АТ «Укрзалізницю», Коростенське локомотивне ДеПО, за спеціальністю помічник машиніста. Згодом Денис був відправлений на підвищення кваліфікації та після навчання сам став за кермо колійного потягу.

З початком повномасштабного вторгнення 25 лютого пішов до військкомату добровольцем. І вже  26.02.2022  призваний Коростенським РТЦК та СП на військову службу і пішов боронити Київ та Київську область. Служив солдатом, радіотелефоністом 2 стрілецького відділення в/ч А 4062. Загинув 6 лютого 2023 р. в селі Новобахмутівка Покровського р-ну, Донецької обл. 6 червня 2024 року визнаний судом загиблим.

Народився В’ячеслав Васильович Дубіна 1 січня 1965 року в с. Красносілці, проживав у Коростені за адресою Музейна 5.кв.2. Упродовж трудового життя В’ячеслав Васильович працював на різних підприємствах: «Жовтнева кузня», ДП”Коростенський лісгосп АПК”, Коростенський райвиконком, мав з партнером автобус і займалися туристичними перевезеннями пасажирів. Переважно працював на посадах водія-автослюсаря.

Досягши пенсійного віку сім’я Дубіни переїхала в Красносілку. В’ячеслав Васильович працював з 2014 року у ДП «Коростенський лісгосп АПК» лісником, пізніше – трактористом.

У перші дні після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну він був мобілізований та став на захист своєї Батьківщини. На війні був водієм-електриком відділення управління командира мінометної батареї механізованого батальйону військової частини А 4007. Солдат  Дубіна В’ячеслав Васильович загинув 07 липня 2023 року внаслідок штурмових дій зі сторони противника біля населеного пункту Авдіївка Покровського району Донецької області.

Рончинський Василь Миколайович – старший водій автомобільного взводу автомобільної роти БМТЗ 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна (1 ОБрСпП, в/ч А4044) Сухопутних військ Збройних сил України, молодший сержант.

Народився 21 жовтня 1984 року в селі Діброва Бовсунівського старостинського округу Лугинської територіальної громади Коростенського району Житомирської області. У 1986 році переїхав з батьками до міста Коростень. Навчався у Коростенській ЗОШ №5. Закінчив Бердичівський коледж хімічного машинобудування. Тривалий час працював в ТОВ «Автосвіт ЛТД» водієм автобуса на міських маршрутах. Потім водієм бензовоза в ДП «Автосвіт»  та ТОВ «Автосвіт ЛТД».

У 2002-2003 роках строкову військову службу проходив у 6-му навчальному артилерійському полку (6 НАП, в/ч А0473, село Дівички Київської області) у складі 169-го навчального центру «Десна» імені князя Ярослава Мудрого Сухопутних військ України. Потім у 802-му реактивному артилерійському полку (802 РеАП, в/ч А3799, м. Ковель), командир відділення.

Після повномасштабного вторгнення (24 лютого 2022 року) рф до України був мобілізований до лав Збройних сил України 18 березня 2023 року. Службу проходив у складі 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна (1 ОБрСпП, в/ч А4044) Сухопутних військ Збройних сил України.

Нажаль трагічно загинув під час виконання бойового завдання 10 січня 2023 року у селищі Райгородок Миколаївської міської громади Краматорського району Донецької області.

Похований  14 січня 2023 року в селі Бовсуни Лугинської територіальної громади Коростенського району Житомирської області.

Нагороди та вшанування:

• Указом президента України від 30 березня 2023 року № 190 нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
• Рішенням сесії №1154 Лугинської селищної ради від 12 жовтня 2023 року Василю присвоєно звання «Почесний громадянин Лугинської громади».

Фото Героя можна зустріти на «Дошці Пам’яті Героям Лугинської територіальної громади» в селищі Лугини біля меморіального комплексу «Захисникам незалежності України» на вулиці Михайла Грушевського

Народився 6 листопада 1971 року в місті Коростень. Навчався в середній загальноосвітні школі №9. Отримавши повну загальну середню освіту, вступив у Вінницький політехнічний інститут за спеціальністю «радіоінженерія». В радянські часи був призваний  армію, служив в Харківській області.

Після строкової служби повернувся у Вінницю та одружився, має сина. Працював на різних роботах, був майстром «на всі руки».

В квітні 2022 року призваний по мобілізації Вінницьким ТЦК та СП, служив сержантом – радіотелефоніст 1 стрілецького взводу 3 стрілецької роти військової частини А4038. З 01.01.2023 року рахувався безвісно відсутнім, 10.01.2023 р. було виявлено тіло в районі населеного пункту Красногорівка Донецької області.

Петренко Микола Васильович

Народився 31 грудня 1990 року в Коростені. В 2008 році закінчив КМЛ №6, після чого вступив на заочний відділ Житомирського державного університету імені Івана Франка на факультет фізичного виховання і спорту. Під час навчання працював у Коростенській дистанції колії.

З травня 2009р. по травень 2010р. перебував на військовій службі у ВЧ А3723, отримав військово-облікову спеціальність та став на посаду старшого пожежника пожежної охорони.

Закінчивши університет, навчав дітей у Коростенській ДЮСШ, зокрема, був тренером секції волейболу в НВК № 12. Пізніше змінив професію – почав працювати торговим агентом.

Після початку повномасштабного вторгнення з 7 квітня 2022 року служив у 95 ОДШБ ЗСУ, був навідником. Воював на Харківському напрямку, звільняв від рашистських окупантів Довгеньке, Ізюм, Святогірськ. В січні 2023 року отримав звання молодшого сержанта, був призначений на посаду командира взводу.

Загинув 16 січня 2023 року, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок в м. Кремінна Сєвєродонецького р-ну Луганської області, захищаючи волю та незалежність України.

Микола був абсолютно мирною людиною: понад усе любив свою сім’ю, будував плани на майбутнє; був люблячим сином, турботливим батьком, коханим чоловіком, надійним побратимом і вірним другом. Добрий, щирий, щедрий та позитивний, він завжди приходив на допомогу іншим. Проте жорстока війна обірвала молоде життя, розбила мрії.

Народився 9 квітня 1975року в місті Димитрів (теперішний Мирноград) Донецької обл. Володя був третьою дитиною, мав двох старших сестер та молодшого брата.

У віці трьох років  в 1978 року померла мати, а у 13 років в 1989 році загинув батько.

В 1989 році Володю з меншим братом забрала сестра батька, Ковалевська Ганна Олександрівна, в с. Мединівка, Коростенського р-н., Житомтрської обл., де і виховувала як своїх дітей, за що Володя був вдячний все своє життя.

Навчався Володя в школі №33 м. Мирнограда. З  1989 року в сільській школі с.Мединівка.
1993-1995 був призваний до лав ЗСУ служив в 80-та ДШБ.

В 2022 році вступив до лав ЗСУ так як почалась війна. Він завжди казав, діти не повинні воювати. Був патріотом, ненавидів рашистів та любив свою землю.

В 2023 році 25 січня,  під селищем Терни героїчно загинув, захищаючи свій Донбас.

21 січня 2023 року зателефонував своєму брату та попросив якщо не вийде з цього бою, щоб його поховали в селі Мединівка Коростенського р-н., біля сестри та тітки. Що і було зроблено.

За своє життя Володя побудував дім, виростив трьох дітей. Був фермером та будівельником.

Река Дмитро Романович народився 26 вересня 1995 року в с. Грозине, Коростенського району, Житомирської області.
В листопаді 2015 року був прийнятий на військову службу у Збройні Сили України. Проходив службу в Житомирському районі. У 2019 році брав участь у здійснені заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганських областях.
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну був мобілізований та безпосередньо брав участь у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії російської федерації.
Река Дмитро Романович, старший солдат, кулеметник 2 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону військової частини А2167 помер 2 лютого 2023 року в «Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені І.І. Мечникова»(м. Дніпро) від отриманого поранення 28.01.2023 року в результаті здійснення противником танкового обстрілу позицій підрозділу поблизу населеного пункту Вугледар. Загинув в результаті бойових дій під час захисту Батьківщини. Дмитро був справжнім патріотом України, який любив свою Батьківщину, свою родину, та життя. Був мужнім, хоробрим, рішучим, відчайдушним чоловіком та надійним товаришем.

Народився 14 травня 1986 року в місті Коростень в сім’ї залізничників.

В 1993 році пішов навчатися в 1 клас школи №7. Після 11 класу вступив у Харківську державну  академія залізничного транспорту. Мав дуже багато друзів і цінував   дружбу. У листопаді 2009 року був призваний до лав ЗСУ. Проходив службу у Полтаві. В 2010 році присвоєно звання старшого сержанта.  Після демобілізації переїхав до Києва. Працював у компанії ІП «Логін» на посаді старшого фахівця дільниці контролю комплектування вантажів.

14.07.2022 р призваний по мобілізації Коростенським РТЦК та СП. Служив командиром 1 відділення спеціального призначення 3 взводу спеціального призначення 1 роти спеціального призначення в/ч 4626. Брав безпосередню участь в бойових діях в Донецькій, Луганській та Харківській областях.

Загинув 27.01.2023 року поблизу населеного пункту Охримівка Вовчанського району Харківської області під час виконання бойового завдання.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Цимбаліст Олександр Олександрович – кулеметник, стрілець, навідник 30-ї  окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького (30 ОМБр, в/ч А0409,  м. Звягель) Сухопутних військ Збройних сил України, солдат.

Цимбаліст Олександр Олександрович народився 22 червня 1991 року в селі Червоне  Бердичівського (Андрушівського) району Житомирської області. В 1996 році переїхав із родиною у село Путиловичі Лугинської територіальної громади Коростенського  району Житомирської області.

У 2008 році закінчив Путиловицьку ЗОШ, після чого навчався у Коростенському професійно-технічному училищі та здобув професію – машиніст крана (кранівник).

З 2014 року з дружиною проживав у місті Коростень Житомирської області. Працював на фабриці Ельфа.

Строкову військову службу проходив із 14 квітня 2010 року по 14 квітня 2011 року у  101-й окремій бригаді охорони Генерального Штабу імені генерал-полковника Геннадія Воробйова (101 ОБрО ГШ).

Після початку російської агресії проти України у 2014 році, в період із 05.06.2014 по 29.05.2015 був мобілізований та проходив військову службу у 10-му окремому мотопіхотному батальйоні «Полісся» (10 ОМПБ, в/ч А2960, пп В2254) у місті Херсон.

Після повномасштабного вторгнення рф до України (24 лютого 2022 року) пішов добровольцем до лав Збройних сил України. Службу проходив в  30-й  окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького (30 ОМБр, в/ч А0409, м. Звягель) Сухопутних військ Збройних сил України. Обороняв та звільняв Харківську область, зокрема місто Балаклія від російських окупантів, під час одного із боїв виконував обов’язки командира коли той був поранений, а також спас побратима із поля бою. Отримав контузію. Брав участь у боях за Зайцеве, Бахмут та інші населені пункти в Донецькій області, отримав 2 контузії.

Нажаль 1 лютого 2023 року трагічно загинув від осколкових поранень в селі Никифорівка Соледарської територіальної громади Бахмутського району Донецької області.

Похований 8 лютого 2023 року в місті Коростень Житомирської області.

Нагороди та вшанування:

Нагороджений медаллю «За хоробрість в бою».

Рішенням сесії №1154 Лугинської селищної ради від 12 жовтня 2023 року Олександру присвоєно звання «Почесний громадянин Лугинської громади».

Фото Героя можна зустріти на «Дошці Пам’яті Героям Лугинської територіальної громади» в селищі Лугини біля меморіального комплексу «Захисникам незалежності України» на вулиці Михайла Грушевського, а також на меморіальній дошці в місті Коростень біля міської ради.